Hermann Hesse - Нарцис і Ґольдмунд

Минула, мабуть, година – ще ніколи одна година не здавалася Ґольдмундові такою довгою – латинські вирази й пестощі учнів вичерпалися, запанувала тиша, всі були трохи збентежені, Ебергард почав позіхати. Тоді служниця нагадала, що час іти. Вони повставали, усі подали служниці руку, Ґольдмунд останнім. Потім усі подали руку молодшій, Ґольдмунд останнім. Потім Конрад першим поліз через вікно, за ним Ебергард і Адольф. Коли Ґольдмунд теж намагався перелізти, чиясь рука спробувала його затримати. Він уже не міг залишитися; щойно опинившись надворі на землі, він несміливо озирнувся. З вікна нахилилася юнка з косами.

– Ґольдмунде! – прошепотіла вона. Він зупинився. – Ти прийдеш іще коли-небудь? – запитала вона. Її сором’язливий голос був, як подих.

Ґольдмунд похитав головою. Вона простягнула свої обидві руки, взяла його голову, він відчув тепло маленьких рук на своїх скронях. Вона нахилилася так низько, що її темні очі опинилися прямо перед його очима.

– Приходь! – прошепотіла вона, а її рот доторкнувся до його губ у дитячому поцілунку.

Швидко побіг він за іншими через присадок, перебрався, провалюючись, через грядки, вдихнув запах вологої землі та гною, роздер руку об кущ троянд, переліз через паркан і подався слідом за іншими з села й до лісу. «Більше ніколи!» – наказувала йому воля. «Завтра знову!» – благало, схлипуючи, серце.

Ніхто не трапився назустріч нічним гульвісам, вони безперешкодно повернулися до Маріяброну, через струмок, через млин, через подвір’я з липами й таємними стежками по піддашках та через розділені колонами вікна до монастиря й далі в спальню.

Вранці довелося штурханами будити довготелесого Ебергарда, так міцно він спав. Усі вони вчасно були на заутрені, за сніданком і в аудиторії; але Ґольдмунд мав поганий вигляд, настільки поганий, що отець Мартін поцікавився, чи не захворів він бува. Адольф промовисто зиркнув на нього, й він відповів, що з ним усе гаразд. Та на уроці грецької, перед обідом, Нарцис не випускав його з поля зору. Він теж помітив, що Ґольдмунд хворий, але мовчав, уважно за ним спостерігаючи. В кінці уроку він покликав його до себе. Щоб не привертати уваги учнів, він послав його з дорученням до бібліотеки. І сам пішов туди.

– Ґольдмунде, – сказав він, – чи не можу я тобі допомогти? Я бачу, що тобі зле. Очевидно, ти хворий. Давай ми покладемо тебе в ліжко, отримаєш суп і келих цілющого вина. Тобі сьогодні було не до грецької.

Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього переляканими очима, понурив голову, знову підвів її, губи його затремтіли, він хотів щось сказати, але не міг. Раптом він осунувся, поклав голову на пульт для читання, між двома голівками янголів з дуба, які утримували пульт, і так заридав, що Нарцисові стало незручно й він на мить відвів погляд, перш ніж підхопив і підняв заплаканого хлопця.

– Ну що ж, – сказав він привітніше, ніби Ґольдмунд і справді мав його чути, – що ж, поплач, друже, тобі стане краще. Ось, сідай, не треба нічого казати. Я бачу, що з тебе досить; ти й так цілий ранок намагався триматися, не подавати виду, ти дуже добре з цим впорався. Так що поплач, зараз це найкраще, що ти можеш зробити. Ні? Вже минулося? Знову все гаразд? Ну що ж, тоді ходімо до лазарету, ляжеш в ліжко й сьогодні ввечері вже почуватимешся значно краще. Ходи!

В обхід учнівських кімнат він повів його до лазарету, вказав на одне з двох вільних ліжок, і коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити про його хворобу завідувача. Як і обіцяв, він замовив для нього на кухні суп і лікувальне вино; більшість легких хворих дуже полюбляла ці два монастирські привілеї.

Лежачи в лікарняному ліжку, Ґольдмунд намагався позбутися свого збентеження. Ще годину тому він міг собі пояснити, що його сьогодні так невимовно виснажило, яка смертельна душевна перенапруга спустошила його і змусила розплакатися. Це було насильницьке, щомиті нове й щомиті невдале намагання забути вчорашній вечір – навіть не так вечір, не легковажну й милу вилазку із зачиненого монастиря, не прогулянку в лісі, не слизьку кладку через чорний струмок біля млина, не долання парканів, вікна й проходів, а лише одну мить біля темного кухонного вікна, подих і слова дівчинки, доторки її рук, поцілунок її губ.

Але зараз до цього додалося іще щось, новий страх, нове переживання. Нарцис звернув на нього увагу, Нарцис любить його, Нарцис дбає про нього – такий вишуканий, шляхетний, розумний, з тонким, трохи глузливим ротом. А він, він не зміг себе перед ним опанувати, осоромився, белькотів щось та ще й розплакався! Замість того, щоб здобути прихильність цього розумника найшляхетнішою зброєю, грекою, філософією, інтелектуальним героїзмом та гідним стоїцизмом, він постав перед ним жалюгідним слабаком! Він собі цього ніколи не пробачить, ніколи не зможе без сорому дивитися йому у вічі.