Франц Кафка - Процес (збірник)

– Тут не завжди так тихо, як тепер, – відповів адвокат. – А твою сестру-жалібницю я візьму тільки тоді, як буду змушений.

– Ти мусиш уже тепер, – наполягав дядько.

До с. 111, рядок 11

Письмовий стіл, тягнучись уздовж майже всієї кімнати, стояв поблизу вікна і був поставлений так, що адвокат сидів плечима до дверей, тож відвідувач, заходячи, немов злодій до чужої квартири, був змушений пройти всю кімнату впоперек і аж тоді міг бачити обличчя адвоката, якщо, звісно, той не виявляв дрібки люб’язності і не обертався до гостя.

До с. 135, рядок 1

Ні, від того, що всі знатимуть про процес, К. добра для себе не сподівався. Бо хто не зможе, як суддя, підвестись і, заплющивши на все очі, якнайшвидше засудити його, той намагатиметься – тепер це зовсім неважко – бодай принизити його.

До с. 177, рядок 20

У кімнаті було зовсім темно, на вікнах, певне, висіли важкі завіси й не пропускали ані проблиску світла. К., іще збуджений бігом, бездумно ступив кілька сягнистих кроків. Аж тоді зупинився й помітив, що навіть не знає, в якому місці кімнати він стоїть. Адвокат безперечно вже спав, його віддиху навіть не чути, бо він мав звичку ввесь залізати під перину.

До с. 180, рядок 35

…немов чекав, що звинувачений подасть ознаки життя…

До с. 182, рядок 20

Ваші слова нещирі, і ви ніколи не розмовляли зі мною відверто. Через те годі вам нарікати, що я, принаймні на вашу думку, не ціную вас. Я щирий, і через те не боюсь, що мене хтось не цінує. Ви взяли весь мій процес на себе, ніби я зовсім вільний, але тепер мені вже здається, що ви не тільки кепсько провадили його, а й намірялись, не вдаючись до жодних поважних спроб, приховати його від мене, щоб я не мав змоги втрутитись до нього і щоб десь колись за моєї відсутності оголосили вирок. Я не стверджую, що ви робили це все зумисне…

До с. 186, рядок 19

Тепер було б дуже великою спокусою поглузувати з Блока. Лені скористалась розвіяністю К. і, оскільки він цупко тримав її руки, вперлась ліктями в спинку стільця і стала легенько хитати К., той попервах не звертав уваги, а тільки дививсь, як Блок обережно підняв краєчок перини, напевне, шукаючи адвокатову руку, яку прагнув поцілувати.

До с. 193, рядок 12

…що, принаймні на перший погляд і не знаючи, про що йдеться, можна було б уважати за дзюрчання води у фонтані.

До с. 210, рядок 13

Проказавши це, К. зупинився; йому здалося, ніби він тепер говорив і міркував про леґенду, хоча, звісно, не знав, звідки та леґенда, пояснення теж видавалися чимсь незнаним. Його спонукали до міркувань, що були йому абсолютно незвичні. Може, священик, так само як і решта, хотів говорити про справу К. тільки натяками, щоб, напевне, завести його на манівці, а зрештою замовкнути? Замислившись, К. забув про лампу, вона стала чадіти, і К. помітив це тільки тоді, коли сморід і кіптява вдарили йому в обличчя. Спробувавши прикрутити ґніт, він загасив лампу. Навколо була цілковита пітьма, і К. навіть не знав, у якому місці церкви він стоїть. Ніхто ніде не озивався, і К. запитав:

– Де ти?

– Тут, – відповів священик і взяв К. за руку. – Навіщо ти загасив лампу? Ходімо, я поведу тебе до ризниці, там є світло.

K. зрадів, що він, власне, виходить із собору, те високе й просторе приміщення, де око сприймало тільки клаптик навколишньої пітьми, вже пригнічувало його, в голові раз по раз крутилася думка про непотрібність цієї величезної споруди, щоразу, як його очі піднімалися вгору, на нього зусебіч просто навалювався морок.

У ризниці горіла лампа, ще менша від тієї, яку носив К. Та й висіла вона так низько, що освітлювала майже саму підлогу ризниці, що, хоч і вузенька, тяглась угору, напевне, так само високо, як і собор.

– Яка тут усюди темрява, – поскаржився К. і приклав руку до очей, неначе вони йому боліли від намагань зорієнтуватись у пітьмі.

До с. 213, рядок 4

Брови в них були мов приклеєні і хиталися вгору-вниз незалежно від їхніх кроків.

До с. 214, рядок 26

Вони йшли вуличкою, що піднімалась угору, на ній де-не-де стояли або ходили поліцаї, то десь далеко, а то зовсім поряд. Один поліцай з пишною бородою і рукою на ефесі шаблі, яку довірила йому держава, немов зумисне підступив ближче до гурту, що таки видавався підозрілим.

– Держава пропонує мені свою допомогу, – зашепотів К. на вухо одному з проводирів. – А що як я передам процес під юрисдикцію держави? Тоді, може, мені ще доведеться боронити вас від держави!