Франц Кафка - Процес (збірник)

– Її треба ще трохи доопрацювати, – відповів митець, узяв зі столика пастельний олівець і густіше попідводив обриси постаті, хоч для К. вона й далі була невизначена.

– Це богиня правосуддя, – зрештою проказав художник.

– Тепер я вже бачу, – мовив К. – Ось де пов’язка на очах, а ось терези. Але чи нема в неї на п’ятах крилець і чи не біжить вона?

– Так, – кивнув майстер, – мені замовили таку картину, це, власне, богиня правосуддя і богиня перемоги в одній постаті.

– Оце так покруч! – засміявся К. – Правосуддя мусить зупинитись, бо інакше хитатимуться терези й не буде змоги визначити справедливий вирок.

– Я скорився бажанню свого замовника, – пояснив художник.

– Атож, звісно, – проказав К., що своїм зауваженням аж ніяк не хотів образити художника. – Ви так зобразили ту постать, наче вона сидить на троні.

– Ні, – відповів художник, – я не бачив ні постаті, ні трону, це все з уяви, проте мені вказали, як я повинен малювати.

– Як? – перепитав К., удаючи, наче не розуміє художника. – Хіба це не суддя в суддівському кріслі?

– Так, – відповів художник, – але це суддя невисокого ранґу і він ніколи не сидів на такому троні.

– І вам звеліли намалювати в таких святешних шатах? Він тут немов голова суду.

– Атож, ті пани марнославні, – погодився художник. – А втім, вони мають дозвіл згори, щоб їх зображали в такій подобі. Існують докладні приписи, як можна малювати того або того судовика. Проте, на жаль, саме за цим малюнком не можна точно визначити вбрання і посаду, бо пастельні фарби непридатні для такого зображення.

– Авжеж, – погодився К., – просто дивно, що цей портрет намальовано пастеллю.

– Цього забажав сам суддя, – пояснював далі художник, – малюнок призначений для дами.

Вигляд картини, здається, сповнив його бажанням працювати, він закасав рукав, узяв олівець, і К. побачив, як під тремтячим кінчиком олівця біля голови судді утворилася червоняста тінь, пускаючи на всі боки промені поза межі картини. Мало-помалу та тінь охопила всю голову, наче якась оздоба або висока відзнака. Навколо постаті Правосуддя барви були ледь-ледь світліші, і на тому ясному тлі постать тепер дуже вбирала очі, скидаючись, щоправда, вже не на богиню правосуддя і не на богиню перемоги, а на досконалу подобу богині полювання. Робота художника захопила К. дужче, ніж йому хотілося, зрештою він став собі дорікати, що вже сидить тут так довго і, по суті, ще нічого не зробив для своєї власної справи.

– Яке прізвище цього судді? – запитав він зненацька.

– Цього я сказати не можу, – відповів художник, що схилився до самої картини й вочевидь забув про свого гостя, дарма що спершу так ґречно запрошував його. К. уважав це за вибрик і сердився, що він змушений марнувати час.

– А ви, певне, тішитесь довірою правосуддя? – запитав він.

Художник одразу поклав олівці, випростався, потер руки і, осміхаючись, подивився на К.

– Аж тепер тільки добулися до правди, – сказав він. – Ви хотіли дізнатися щось про правосуддя, як і сказано у вашому рекомендаційному листі, і одразу стали розпитувати про картину, бажаючи здобути мою прихильність. Але за це я не лихий на вас, ви могли не знати, що я на таке не ловлюсь. Прошу вас, годі! – гостро докинув він, коли К. намагався щось заперечити, а потім провадив далі: – Зрештою, оте ваше зауваження абсолютно слушне: я тішуся довірою правосуддя. – Він замовк на хвилину, немов даючи К. час усвідомити цей факт. Знову стало чути, як за дверима вовтузяться дівчата. Вони, мабуть, тиснулись навколо замкової шпарини, можливо, могли зазирнути до кімнати й крізь шпарини в дверях. К. полишив спроби вибачитись перед художником, бо не хотів відвертати його уваги, водночас йому не хотілося, щоб художник надто високо задер носа і через те зробився для нього недосяжний, тож він запитав його:

– У вас є офіційно визнана посада?

– Нема, – коротко відповів художник, немов йому заціпило від цього запитання. К., проте, не хотів, щоб той замовк, і говорив далі:

– Що ж, досить часто офіційно не визнане становище набагато впливовіше за будь-яку посаду.

– Саме така ситуація зі мною, – кивнув, наморщивши лоба, художник. – Вчора я розмовляв про вас із фабрикантом, і він запитав, чи я не можу допомогти вам, я ж відповів, нехай той чоловік зайде до мене, і тепер я втішений, що ви так скоро з’явилися. Ви, здається, дуже перейнялися процесом, але це мене, звичайно, не дивує. Може, ви спершу роздягнетесь?

Хоча К. намірявся забігти лише на хвилинку, він зрадів, почувши таку пропозицію. Повітря в кімнаті мало-помалу ставало задушливим, і К. уже не раз дивувався, чим можна пояснити ту задуху, бо маленька залізна грубка в кутку була, безперечно, не розпалена. Поки він скидав пальто і навіть розстібав піджак, художник немов вибачився перед ним: