Франц Кафка - Процес (збірник)

– Ну ходіть же. Облиште все старе. І зверніть врешті увагу на мене.

Жінки відразу ж послухалися, поквапилися до нього, ласкаво заусміхалися і швидко завершили свої листи.

Потім усі троє разом вийшли з квартири, вони не робили цього вже багато місяців, і поїхали трамваєм за місто. Вагон, у якому, крім них, ніхто не їхав, був залитий теплим сонцем. Зручно розташувавшись у кріслах, вони обговорювали свої плани на майбутнє, і виявилося, що усе було не так і погано, якщо розібратися, бо усі три їхні роботи, про що вони раніше не питали одне одного, виявилися доволі зручними і чимало обіцяли в перспективі. Найбільш суттєве і моментальне покращення їхнього становища могла принести зміна помешкання; вони збиралися винайняти меншу і зручнішу квартиру, яка була би розташована ближче до роботи, ніж та, в якій вони мешкають зараз і яку вибрав іще Ґреґор. Поки вони розмовляли, панові і пані Замза майже водночас впало у вічі те, як розцвіла останнім часом їхня донька, яка тепер з хвилини на хвилину ставала все жвавішою, незважаючи на всі труднощі, які робили її щоки блідими, вона перетворилася на вродливу і спокусливу дівчину. Вони замовкли і, обмінюючись самими лише поглядами, одночасно подумали про те, що настав час підшукати для неї гарного чоловіка. І ніби на підтвердження їхніх нових мрій і добрих намірів, у кінці поїздки донька першою встала і випростала своє юне тіло.

Один цирковий гімнаст, – а всі ж добре знають, що вправи на трапеції, виконувані під самим куполом великих цирків, – найскладніше з усіх доступних людині вмінь, – спершу прагнучи сягнути досконалості, а згодом корячись невблаганній силі звички, надумав так улаштувати своє життя, щоб увесь час, день і ніч, поки циркові не треба переїздити, зоставатися на трапеції. Всі його, зрештою, дуже скромні потреби задовольняли служники, що, міняючи один одного, чатували внизу і в посуді, для цього й зробленому, подавали нагору й опускали все необхідне. Довколишнім такий спосіб життя не завдавав якогось великого клопоту, трохи заважало тільки те, що під час виконання решти номерів програми годі було приховати, що гімнаст залишався нагорі, і, дарма що той сидів якнайсумирніше, глядачі від часу до часу поглядали на нього. Але дирекція вибачала це гімнастові, то був незрівнянний, неперевершений артист. Звичайно, зважали й на те, що він так живе не з примхи, а тільки заради щохвилинних тренувань, аби досконало володіти своїм мистецтвом.

А втім, нагорі було цілком стерпно, а влітку, коли навколо всього купола відчинялися вікна і разом із свіжим повітрям у морок приміщення потужно вливалося сонячне проміння, навіть гарно. Щоправда, гімнаст майже не спілкувався з людьми, – лиш іноді мотузяною драбиною до нього вибирався колеґа-гімнаст, і вони розмовляли, посідавши на трапецію й зіпершись на линви; часом крізь відчинене вікно кількома словами з ним перекидався робітник, що лагодив дах, або, перевіряючи аварійне освітлення верхньої Ґалереї, кілька шанобливих, але малозрозумілих фраз йому гукав пожежник. А загалом його ніхто не турбував, і який-небудь службовець, пополудні ненароком заблукавши до порожнього цирку, спантеличено дививсь, як на майже недосяжній для ока висоті, навіть не здогадуючись, що його хтось бачить, на трапеції вправляється або відпочиває гімнаст.

І отак жив би собі гімнаст без ніякого клопоту, якби не неминучі й украй прикрі для нього переїзди з місця на місце. Щоправда, імпресаріо дбав, аби на жодну зайву хвилину не подовжити гімнастових страждань: для поїздок через місто використовували спортивний автомобіль, який по змозі вночі або вранці, коли ледь сіріло, мчав безлюдними вулицями з найвищою, та однак замалою для гімнастової нетерплячки швидкістю; коли ж їхали залізницею, гімнастові надавали ціле купе, де він, намагаючись хоч якось, дарма що жалюгідно, заступити свій звичний спосіб життя, подорожував на багажній полиці; в місті, куди цирк мав приїхати на гастролі, задовго до прибуття гімнаста в театральній залі вже підвішували трапецію, відчиняли навстіж усі двері, звільняли всі переходи, – і найкращою в житті імпресаріо була мить, коли гімнаст ставив нарешті ногу на мотузяну драбину і, як оком змигнути, злітав угору і знову вже висів на трапеції.

Та хоч як тішили імпресаріо переїзди, вони щоразу завдавали йому ще й жалю, бо, як не зважати на все інше, неодмінно роз’ятрювали гімнастову душу.