Franz Kafka - Процес. Америка

Та коли К. наміривсь утілити свої задуми, труднощі складання вступної заяви навіть йому видались попервах нездоланними. Передусім десь, мабуть, тиждень К. тільки з соромом міг подумати, що він колись буде змушений самотужки написати таку заяву; про те, що таке завдання може виявитись іще й важким, він і гадки не мав. К. пригадав, як одного разу перед полуднем, коли був просто завалений роботою, він раптом відсунув усе вбік і розкрив блокнот, аби спробувати сформулювати основні тези тієї заяви і потім, можливо, передати їх забарному адвокатові, аж саме тієї хвилини відчинилися двері директорового кабінету і з гучним сміхом до його кімнати зайшов заступник директора. Тоді К. зненацька стало дуже прикро, хоча заступник директора сміявся, звичайно, не зі вступної заяви, про яку він не знав нічого, а зі щойно почутого біржового жарту, жарту, що вимагав для свого розуміння малюнка, тож заступник перехилився через стіл К. і олівцем, узятим у К. з рук, зобразив його на сторінці блокнота, де мала бути заява.

Сьогодні К. уже забув про сором, треба неодмінно написати заяву. Якщо він не матиме для неї часу в кабінеті, – а напевне, буде саме так, – тоді мусить ночами писати її вдома. Якщо й ночей не вистачатиме, треба взяти відпустку. Тільки не зупинятись на півдорозі, бо не лиш у справах, а завжди й усюди така тактика найбезглуздіша. Щоправда, складання заяви оберталось на майже безкінечну роботу. Можна бути аж ніяк не боязливої вдачі, а все ж легко дійти висновку, що впоратись із таким завданням – неможлива річ. І не через лінощі чи підступність, риси, які лиш адвокатам перешкоджають написати заяву, а тому, що внаслідок незнання висунених проти тебе звинувачень та чинників, можливо, пов’язаних з ними, треба пригадати, відтворити на папері та з усіх боків перевірити все своє життя аж до найменших учинків та подій. І яка жалюгідна ця робота! До неї, певне, годиться братись пенсіонерові, що вже перейшов на дитячий розум, це непоганий спосіб збавляти час. Але тепер, коли К. всі думки мав присвячувати банківській роботі, коли кожна година, оскільки його кар’єра ще йшла вгору і він становив загрозу навіть для заступника директора, пролітала, мов блискавка, а вечорами та коротенькими ночами він прагнув жити і тішитись, як парубок, – саме тепер йому треба братися до заяви! І думки К. знов оберталися на скарги. Майже несамохіть, аби нарешті був якийсь кінець, К. торкнувся пальцем ґудзика електричного дзвінка, що озивався в передпокої. Тиснучи, подивився на годинник. Уже одинадцята година, дві години, довгий, неоціненний час, він промріяв і тепер, звичайно, втома ще більша, ніж уранці. А проте цей час не змарновано, він дійшов певних висновків, які можуть виявитись важливими. Серед усякої кореспонденції служник приніс візитки двох добродіїв, що вже довгенько чекали К. А то якраз прийшли дуже важливі клієнти банку, їх аж ніяк не можна тримати під дверима. Чого вони з’явились так недоречно, і чого – так, здавалося, запитують себе ті добродії за дверима – працьовитий К. марнує найкращий для роботи час на приватні справи? Втомившись від думок і втомившись чекати, що буде далі, К. підвівся й запросив першого відвідувача.

То був невисокий жвавий чоловік, один фабрикант, К. знав його дуже добре. Він перепрошував, що відірвав К. від важливої роботи, а К. теж вибачався, що примусив його так довго чекати. Проте вибачався таким неуважливим, сухим і майже нещирим тоном, що фабрикант, не бувши геть заклопотаний своєю діловою пропозицією, неодмінно б відчув тут фальш. Та він лише похапцем повитягав з усіх кишень розрахунки й таблиці, порозкладав їх перед К., пояснив окремі пункти, виправив дрібну помилку в розрахунках, спромігшись добачити її навіть при такому побіжному перегляді паперів, нагадав К. про укладену десь рік тому угоду, подібну до теперішньої, принагідно згадав, що цього разу, йдучи на великі жертви, її домагався ще один банк, і нарешті замовк, аби почути думку К. А К. попервах і справді уважно дослухався до фабрикантових слів, думки про важливість справи захопили і його, але, на жаль, ненадовго, незабаром він уже не слухав, ще якийсь час кивав головою на кожен гучний вигук фабриканта, а зрештою не дбав навіть про це і обмежився тим, що дивився на лису, схилену над паперами голову й запитував себе, коли фабрикант нарешті здогадається, що вся його промова безвартісна. Коли ж голос затих, К. попервах і справді повірив, ніби фабрикант замовк, щоб він мав нагоду признатися, що неспроможний слухати. І тільки з великим жалем він помітив напружений погляд фабриканта, що вочевидь готувався відповісти на всі заперечення: отже, ділову розмову треба провадити далі. К., немов почувши наказ, схилив голову і олівцем став поволі водити по паперах, уряди-годи зупиняючись на якійсь цифрі. Фабрикантові здалося, ніби він зараз почує заперечення, ніби цифри, можливо, хибні, ніби не вони тут головне, – хай там як, він прикрив папери рукою і, дуже близько присунувшись до К., знову заходився пояснювати подробиці угоди.