Василь Стефаник - Камінний хрест. Новели

Семениха аж заплакала, аж затремтіла.

– То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собі світ з тобов зав’єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.

– Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!

– Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб’єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитися – та й решта!

– Та жий, поки світа та сонца…

– Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

– О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив’ежу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців…

– Ой буду, буду – та й вже!

– А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!

– Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав’єзала! Аді, в неділю береси бити!

– Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!

Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.

Як Катруся приходила до пам’яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:

– Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай, тобі таки нема віходу…

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на її жалібну мову.

– Ой нема, бідний світе, нема. А дєдя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на ті поди́витьси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейціра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби ті Бог хоть до осені додержєв… Ей, дівко, дівко, того-с себе та й нас зневолила!

Мама взяла Катрусю чесати.

– Ти так страшно гориш та так кашляєш, що най Бог сохранить! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.

Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.

– Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть що їстки доброго, а то ми зав’єваємо на барабулі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, що тепер нема як лиця вказувати.

Мама заплітала косу.

– Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на смерть уберу…

Заплакали.

– Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.

Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.

Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.

– Дай суда борзенько, аді, дєдя йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво.

Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала їй подушку під голови.

– Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!

Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.

– А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторах розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!

Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.

На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.

По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.