Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопці – багацькі синки. Всі вони в справних чумарках, у чоботях не з батькової чи братової ноги і на ковзанах, змайстрованих сільським ковалем, – з тонкими, високо загнутими шинами, що так і врізаються в лід. Ось вони дружно розбігаються і по черзі обганяють усіх ковзанярів, у тому числі й мене.

Гордість моя вражена. Я починаю щосили відштовхуватись од льоду, намагаючись їхати врівень з багацькими синками…

Захекані, ми зупиняємось аж у кінці ставка.

– А ти нічого їхав! – зверхньо кидає найстарший із них, Василь, дивлячись на мене сірими банькуватими очима.

Важко переводячи подих, я лише киваю головою.

– То ми тихо їхали! – заперечує інший.

– Все одно нагнав би! – не здаюся я.

Василь раптом відгортає полу чумарки, дістає величезний білий пиріжок і підносить до рота. Лице його відразу стає непривітне й похмуре, наче він боїться, що хтось може поласу-ватися на той пиріжок. Друзі відразу ж обступають його, жадібно заглядають до рота.

– Дай мені!.. Дай!.. – починають канючити вони, і Василь, неохоче відламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам. Ті миттю ковтають і знову чіпляються до Василя, а він прожогом запихається пиріжком, мало не давлячись, ковтає великими шматками.

Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пиріжка, і я починаю ковзати навколо них, наче прив’язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше лишається пирога, тим коротшим – мотузок.

Спокуса стає над мої сили. Повільно під’їжджаю до гурту, і, вдаючи з себе якомога байдужішого, несміливо простягаю руку:

– І мені дай…

Василь перестає жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовірне. Врешті тикає в мене пальцем, глузливо кричить:

– Дивіться, він просить! Син учительки, а просить!

– Ге, просить! – дружно підхоплює компанія. – Син учительки, а просить!..

Повільно, щоб не дізналися, як мені стало образливо, соромно й боляче, від’їжджаю од них. Не плачу, хоч мені дуже хочеться плакати, лише палають щоки та міцно стискаються кулаки. А вслід несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину:

– Син учительки!.. Ге-е!.. Син учительки!.. Ге-е!.. Ге-е!..

У крамниці появилися пугачі.

Великі, двоствольні, з двома курками, вони приворожили хлопчаків усього села, стали причиною палких благань і розчарованих сліз. І не один віник походив по дитячій спині, не одна мати, втративши терпець, давала дзвінкого потиличника прохачеві:

– Я тобі дам пугача, анахтемський ти сину! І який ірод привіз їх на мою голову?

А «ірод», вусатий дядько-крамар, нахилявся до нас з-за прилавка, мружив лукаве око:

– Що, хлопці, по пугачі прийшли? Біжіть до батьків по гроші, бо скоро не буде. А пугачі добрячі – чи город стерегти, чи вовків бити. Я б сам узяв, так грошей катма, – з жалем чухав він потилицю.

Крамар діставав коробку, повільно, вимотуючи наші душі, виймав заповітного пугача.

Двоствольного.

З двома курками.

Тремтячими руками брали ми дорогоцінну зброю, роздивлялися, цілились, обнюхували з усіх боків.

– А стрельнути можна? – запитували найхоробріші.

– Е-е, того вже не можна! – простягав крамар руку за пугачем. – Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тоді й стріляй собі на здоров’я.

Легко йому було казати – гони!

Одного разу мій товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таємниче сказав:

– Я знаю, як пугач здобути.

Він довго мучив мене, доки повів до сарая, а там, у най-темнішому кутку, розгріб сіно і дістав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчіркою. Посередині ганчірки темнів довгастий проріз.

– Що це? – здивувався я.

Товариш оглянувся, потім нахилився до мене, таємничо прошепотів:

– Карнавка…

І, помітивши, що я нічого не розумію, вже голосніше додав:

– Оце ось сюди копійки кидати, а як назбирається багато, то розбий – і маєш пугача!

– Тут уже багато грошей?

– Поки що немає, – зітхнув Микола. – Та скоро будуть…

Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копійки, і самому непоборно захотілося мати карнавку.

– Дістанемо, – втішав Микола. – В нас у погребі глечиків з молоком он скільки стоїть! Вип’ємо молоко, і буде карнавка. А тоді повернемо.

– Мати не взнає?

– Все одно битиме, – почухав спину Микола. – Вона в мене така: спершу поб’є, а тоді вже питає, чи не я.

Так у мене появилася карнавка.