Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

Так сусідський Микола почав прилучати нас до релігії. Затамувавши подих, слухали ми про Бога та янголів, про чортів і святих, про пекло і рай – всю оту біблійну премудрість, що нею був напханий Микола.

Уроки не минали даремно. Потай від мами ми хрестилися на ніч, хрестили і маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотіли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота.

Я часто мріяв про рай. Просто неймовірним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срібними яблуками, що немає в ньому злих собак та сторожів, які за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою.

Потім ще хотів мати крила. Великі, як у гусака, щоб літати, наче янгол.

Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмінно треба померти. А вмирати чомусь не хотілося. Навіть Миколі, хоч він сам переконував нас, що райське життя набагато краще від земного.

Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тільки для цього треба стати святим.

Може, мені зрештою і вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок.

Була у Миколи баба, яка доживала свій вік у старшого сина. Весь час лежала вона на печі, прогріваючи натруджені кості, і лише в гарячі літні дні виповзала на сонце. Постогнуючи і хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, і мені здавалося, що баба сліпа.

– Ох, Господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! – раз по раз благала вона.

Ми, принишклі, сиділи коло неї, розглядаючи і потемнілу та звислу, наче з чужого обличчя, шкіру на лиці, і запалий рот з чорним зубом-пеньком, що ним баба перетирала хліб, і висушені працею руки. Трохи зігрівши старечі немочі, баба завжди починала розповідати нам казки та релігійні історії. Часто замовкала і довго шамкала беззубим ротом, а потім ніяк не могла пригадати, про що ж вела мову. Якось вона заговорила про рай.

– І от ви, рабенята божі, – шамотіла баба, – будете там вічно сидіти і голосочками янгольськими прославляти Господа Бога нашого…

– Як прославляти?

– Співати, дитинко, співати. Дадуть вам янголи архви у руки…

– І довго співати треба? – тремтячим голосом перебив я.

– Вічно співатимете.

Світ померк мені в очах.

Пригадав уроки співу у вчителя музики, який, на мого бідну голову, був твердо переконаний, що таланти не родяться, а робляться, і що навіть ослиська можна навчити мелодійно співати. Коли він, високий і довгобразий, повільно заходив у клас, я припадав до парти, як припадав, мабуть, до землі перепел перед кібцем. Та вчитель відразу ж знаходив мене, тикав довгим, як смичок, пальцем і трохи в ніс говорив:

– Іди до дошки.

Я покірно виходив з-за парти, і починалися мої муки.

– До! – вдаривши камертоном по столу, командував учитель.

– До-о! – заводив я.

Учитель морщився.

– Ре!

– Ре-е! – щосили намагався я взяти вірний тон.

– Мі!

– Мі-і!

Вище мені не вдавалося забратись. Сердито махаючи руками, учитель зривався на ноги, боляче стукав мене камертоном по лобі і знову примушував затягувати оте прокляте «до».

Кінчалося тим, що я, ледве стримуючи сльози, заводив таке дике «мі», від якого вчитель злякано затуляв вуха, а клас хилився од реготу…

Отож, почувши, що доведеться співати і в раю, я уявив собі довготелесого бога з ненависним камертоном у руці. Простягаючи невблаганного пальця, він дістає мене з райських кущів і примушує голосити «до» – на потіху всьому раєві.

І якщо тут, на грішній землі, все-таки була надія спекатись отих співів, то в раю вони будуть вічними…

В той же день, збунтувавшись проти релігії, я люто побився з Миколою. Зціпивши зуби, з насолодою гамселив кулаком товариша, і мені здавалося, що я б’ю вчителя музики, який зіпсував мені рай ненависними співами.

Я збираюся на ковзанку.

Взуваю старі, напхані соломою мамині черевики на високих закаблуках, дістаю дерев’яний ковзан, підкований товстою дротинкою, і простую городами до ставка, що виблискує під зимовим сонцем велетенським дзеркалом.

Чистий лід стугонить піді мною, ковзан, як живий, виривається з-під ноги, а я заповзято стрибаю, щосили відштовхуючись лівою ногою і вимахуючи руками, щоб зберегти рівновагу.

Поступово лід усівають дітлахи: на ковзанах і ґринджолятах, у свитках з довгими, на виріст, рукавами і в маминих хустках, зав’язаних міцно попід пахвами. Підстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, підшморгують червоними носами, сяють освітленими нехитрою дитячою втіхою оченятами.