Владимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Хіба в мене не могла б бути така юрба голівок?

Я йду далі, зазираю в вікна, й туга переходить непомітно в глубоку, плакучу печаль. Мої думки снуються біля Соні, Андрійка, Сосницького. Я вже не пробую сміятись, одрікатись, бунтувати. Я тільки дивуюсь гірко та покірно: як могло все це статись, через що, навіщо?

Переглядаю в пам’яті весь цей рік. Ось ми зустрічаємось у театрі, цілком випадково. Не пішов би я в той вечір у театр, нічого не було б. Иншими коліями покотилось би все життя.

Що робить у цю мить Соня? Я уявляю собі її сухеньку, трохи плескувату постать, прості плечі, рухливі ніздрі, вічне пасмо рудавого, без блиску, волосся над голубовато-сірими очима, всю її таку поривчасту, неначе холодну, а в дійсності добру, тільки соромливу. Їй треба раз у раз зробити деяке зусилля над собою, щоби сказати щось привітне, ніжне. Через це вона любить немов би з іронією говорити людям приємне. Мила Соня!

Я почуваю незвичний, тихий жаль до неї, Сосницького, до самого себе. Я вже готов приняти на себе всю вину, понести всяку кару, спокутувати свій гріх, коли це поможе кому-небудь. Але що ж мені робити?

І раптом у мене миготить така думка: я піду до Соні й побалакаю з нею так, як оце я почуваю. Хай приходить Дмитро, хай довідається про все, хай вони самі придумають, що я маю робити. Коли вона хоче, щоб я жив з нею і з Андрійком, – добре, житиму. Щоби я поїхав звідси, зник, – зникну.

Дивлюсь на годинник: ще нема десятої. Швидко простую до Сосницьких. Чую надзвичайну легкість, піднесення, бадьорість.

Але перед самим їхнім будинком мене зупиняє думка: а що, як не мій Андрійко?

І зразу стає нудно, аж млісно від огиди, одначе я входжу в сіни дому й помалу виходжу нагору. Тепер вже сам не знаю, навіщо йду, що казатиму, але для чогось все-таки йду.

Покоївка здивована. У пані голова болить. Але сказати, розуміється, можна.

Нова покоївка. На вішальці висить пальтичко Андрійка; один рукав вивернений. Кашкетик з поломаним гербом, на маківці горбик, слід від голови.

Швидкі, дрібні, з сухим пристуком, знайомі кроки. На порозі їдальні з’являється Соня в рожевому пеньюарі з короткими рукавами й з обмотаною рушником головою. На мене вона дме якимсь лікарством.

– Що таке?! – шепотом, злякано й непорозуміло каже вона.

– Нічого, ти не турбуйся!.. – ніяково усміхаюсь я. – Я тільки хотів би побалакати з тобою.

Соня деяку хвилинку стоїть мовчки; не знати, чи розгубилась, чи бореться з хвилюванням. Потім рвучко повертається й увіходить у кімнату.

– Добре!.. – вона хрипко кидає до мене.

Я роздягаюсь і входжу за нею. На столі стоять скляночки й коробочки з порошками. Тут же недописаний лист, перо й каламар, який я подарував їй на іменини. Соня прибирає все це хутко обома руками й несе в спальню. Від коротких рукавів її руки здаються тонкими дитячими.

Вернувшись, вона сідає біля столу й, не дивлячись на мене, говорить:

– Що скажеш?

Рушник вона скинула. На чолі, червонім від води, злиплось волосся. Під очима жовтяво-сині западини.

– Голова болить, Соню? Може, іншим разом? Ти вибач мені, я не…

– Ти хотів про щось говорити? Я слухаю!..

Знов це почування вини в мене! Я сам помічаю, що вигляд у мене не мій: боязкий, ніяковий.

– Так от, бачиш, Соню… Я тільки що мав неприємну сцену з Дмитром…

І я розповідаю їй про зустріч у клубі. Соня слухає, дивлячись кудись під шафу і кривиться. І невідомо, чи від болю голови кривиться, чи від оповідання.

– Ти не можеш сказати мені, через що він такий? – питаюсь я.

Соня притуляє по два пальці до висків, заплющує очі й жорстко говорить:

– Він ревнує мене до тебе.

Я мовчу, потім тихо, з усиллям питаюсь знов:

– А… більш нічого?… Андрійко тут не…

Я зупиняюсь і чекаю. Соня спускає руки, розплющує очі й дивиться просто мені в лице. Який вимучений, тужний, зацькований погляд! Я каюсь, що запитав.

– Не знаю!.. – шепоче вона й одводить очі.

– Ви балакали про це?

– Ні!

– Він підозріває?

– Не знаю!.. Він б’є мене…

Я швидко для чогось підводжусь і зараз же сідаю знов.

Ми довго мовчимо. Нагорі пересувають стільцями, човгають по підлозі ногами, мабуть, вечеряють.

– Соню! Скажи мені!.. Чуєш? Скажи мені щиру правду! Забудь усе, що було, скажи оттак, з глибини душі: чий Андрійко? Ради Бога, Соню, зрозумій!

Я встаю й підходжу до неї. Соня нижче схиляє голову, мовчить і, нарешті, каже шепотом:

– Я сама не знаю!

– Соню! Я благаю тебе… Соню! Ти подумай, я ж…

– Не знаю!! – раптом з люттю випростовується вона й дивиться на мене широкими від злості очима. – Чуєш? Не знаю!