Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

– Не марікуйте, куме, та не гнівіть Бога, бо то єго воля, не ваша. А діти – піна на воді… щось на них трісне – та й понесете всі на могилу.

– У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки не тулєвси до жінки, аби не дививси в той бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не дасть.

– Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають си плодити.

– Коби ж то люди, а то жебраки плодєси. А я тому кажу, що ти, жебраку, не плодиси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш ковалок хліба, аби-с не голоден, та й як ті ніхто по лиці не лупить. Як ці ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки геть уступиси.

– Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка як си має звичій у такім антересі, та єї не треба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров’я. Колись іншим ліпшим часом.

– Я вас дуже перепрашаю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я за нев дбаю, або за дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх і зараз віфатає та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на землі і маєтки лишили!

Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скорше виговорився, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати.

– Та чому не летите з мої голови? Я вам утворю і вікна, і двері, гай!..

Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.

– Аді, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та то би на дванайцітий сніп якись раз торгнути, то би якись раз схилитиси, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебельце у серце дюгне!

Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.

– А увечір лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний, а вони тобі в один голос і жінка, і діти: «Нема хліба!» Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тєгнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мала з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сону, аж ті роса припаде. Та й лише очі пролупиш, то зараз тебе тота роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й течешси на лан такий чорний, що сонце перед тобов меркне.

– Іване, не журітьси дітьми, бо то не лише ви, але Бог їм тато, старший від вас.

– Я з Богом за барки не ловлюси, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терня?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни із неба не спустить, а потім увесь світ кричить: «Мужики злодії, розбійники, душегубці!» Зіпреси один з другим у церкві такий гладкий, що муха по нім не полізе, та корить, та картає! «Ви, – каже, – дітей не научу-єте страху Божого, ви їх самі посилаєте красти…» Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло мої дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всего назносили, то і я би, єгомость, знав, як діти вчити! Але мої діти ростуть по бурінах разом з курми, а як що до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдє. Ци крадуть, ци жебрають, ци пасуть, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю! Ви би хотіли, аби я і ваші лани зробив, і діти аби-м учив. А ви від чого? Так, люди, ви самі знаєте, яке наше житє…

– Знаємо, куме, знаємо! Як не знати, коли самі у нім бродимо.

– Я на діти дивюси, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, ци воно вже добре по землі ходить, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богач або пан утворив пащеку, а я єго туда кидаю, аби лише збутиси! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував би-с єго в ноги, бо-с го сплодив та й сумлінє ті п’є, але минаєш, ще і ховаєшси від него, аби-с не чув!..

Аж почервонів, аж задихався.

– Та й росте воно в яслах, під столом або під лавов, їсть кулаки, умиваєси слозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало та краденим хоче натішитися. Дивиси, іде до тебе шандар. Скує тебе, наб’є-си, як товарини, бо ти тато злодієві та й мусиш з ним бути у змові. Та й є-с злодій навіки! Але це не решта, конець ще напереді. Най би син, ваша дитина, а люцький злодій, най би зогнив у кременалі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони озмуть здоров’є та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігонєють, під пліт викидають з бебехами! Ідеш до віта, по руках цулуєш: «Віточку, віберіть ні із цеї кари». – «Ти, – каже віт, – бідний чоловік та, може, ті віпустим, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду?» Стиснеш плечима, складешси, як цізорик, та й кажеш: «Місіць вам буду задурно служити…» Так ци не так, люди, правду кажу ци брешу, як пес!?