Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

– Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймитиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю Божої ласки та й панської, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.

Перше слово пана буде:

– Ти, відай, злодій?

– Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

– Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

– Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

– То-с, певне, пияк?

– Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.

– Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

– Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

– Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

– А най мене Бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

– А нащо ж ти стільки дітей натеребив?

– То Бог, пане, дає діти.

– То піп тебе такого навчив?

– Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.

– То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?

– Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси…

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

– Вони тими стежками ходє собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

– З оцего фоста мав би якийсь ґрейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по хатах.

– Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Його думки розліталися на всі боки.

– Весна така красна, така красна, що раз!

Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:

– Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

– Я проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік…

Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав, – не обідав, а давився кожним куснем. Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Богацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.

Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.

– Я ніколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер. Бігаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолі нічо не роблєть? Лиш аби нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як свої діти – та й вони не хотє робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.

І халасував, аж йому очі вилазили.

– А ви чого, Федоре, надходили?

– Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.