Гнат Хоткевич - Камiнна душа

– Та встид би-с мав на прошєчу дорогу сідати. Таж-єс ґазда, маржину мішєєш, а в бінної удови з рота видираєш.

Каліка вважав, що того вже забагато, схопив камінь і торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скільки було гласу, ухопилася за голову – з-під пальців капала кров. Ранка була невеличка, але наслідки могла дати великі, і баба це зрозуміла.

Верещачи кілько далося, сама непомітними рухами розмазувала кров собі по лиці і роздирала ранку більше. Потім, мовби в нестямі, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи її плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе – словом, грала варіації на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.

Каліка вважав за ліпше благородно віддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарід.

– Хто ж то так бабу покервавив?

– Та, ади, ростіцький тот каліка.

– А за віщо?

– Гроші баба хтіла украсти. Упали з пазухи, а вна…

– Та брешете, вибачєйте, не до вашого гоніру кажучи, бо сми ту була та й виділа.

– Та я шо? Люде повістували.

– То прошєк тот так си вимов’єє.

– Ади, вни так сидє, а вна баба бінна, незарібна, а він, рахувати, ґазда.

– Ґазда?

– Ає! Четверо товару держит.

– Та й попід церкови си хилєє?

– То вже раз погана душа!

– А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Ліпше би маржини сокотив. А він тогди чим-таки вхопив камінь, тим-таки морснув бабу по голові.

А баба тим часом робила не злий інтерес: вставляючи в слова подяки репліки про своє гірке нещастя, швидкими рухами збирала монету:

– Простибіг, простибіг, ґазди мої… Аж ми си у голові вакомашило… За ваше здоров’є, за господарське старанє… На бінну бабу й здохлєк гавкне і усєка пеня зачепит та й си збиткує… Христос вам напереді, Христос вам назаді, аби-сте діждали… Та так ми в грудєх іздусило, шо гляба й відітхнути… Ой бідочко ж ма кервава.

А у каліки геть цілком попсувалися влови. Звістка про його злочин обійшла пару разів доокола церкви, що, мабуть, о тім вже й попи у вівтарі знали. І де тільки не показувався каліка, всюда зараз підіймалося:

– Цес бабу вбив?

– Ає, ає! Тот самий.

– Ой діду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нині бучки си крутють.

– Ґаздочки мої любі, та й солоденькі, та й файні… Я нічо… Бо тій бабі на дідька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно… а я вже не кємую, єк у мене й тот камінь у руці си знайшов…

Але, очевидно, це нікого не переконувало, і каліка, бачачи цілковите зіпсуття інтересів, надумав направити наслідки свого войовничого запалу і поповз перепрошуватися до баби. Штурхав її голим ліктем у бік.

– Та-бо той, Вась… Та ну…

Але баба знов занадто яскраво бачила всі незчислимі вигоди свого положення і миритися в жаден спосіб не хтіла.

– А йди ти від мене, аби тє й очі мої не виділи й вуха не чули, єк ти мене навіки здоров’я збавив. Ади, люде добрі, шо нема мені єк і рани відоткнути, – єк бих видомокла, тут би мене й смерть моя посіла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещєстями!..

Жебрак совався коло неї, заповзав то з одного боку, то з другого, шепотом обіцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що ліпше синиця в руки, як журавель в небі, і не піддавалася. Стративши цілковито надію, каліка махнув рукою.

– Рустиме тепер цілу ннину…

А доокола стояли ґазди, підсміюючися, дивилися на ту ідилію і жартували:

– Ци бисте, діду, не казали: та вибачєй, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.

– Та змилуйте си наді мнов, Божі суди, та й ви, люде добрі! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нічо в свікі.

– Е, нічо! – вмішувалася якась енергійна повновида молодиця в білім кожушку; мабуть, з другого села. – Добре ми нічо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого діда вергли. Пху, кат би вже далі брав таких прошєків, шо си б’ют.

– Та й що ти таки си роззіпала [28] Розкричалася. на мене, молодичко, Бог би те вкрив? Та сми й не бив ю ані раз, лиш морснув отак-о!

– А камінь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?

Каліка спішно підв’язував свої милиці й тікав. Очевидно, сьогоднішній храм му си не вдав.

Маруся пройшлася кілька разів цминтарем, обійшла церков. Знайомі гуцулки з Криворівні радісно вітали свою їмостечку, цілували руку, говорили звичайні слова – що от, мовляв, файна днина, що під добре верем’є і храм добрий, а під годину, то би си не вхрамував. Одна молодичка, жартуючи, запитала: