Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Що ж, у цих любовних історіях цікавий не лише характер Д’Aннунціо, а й постаті цих жінок. Його витончені натхненниці, непокірні й жертовні, ексцентричні й трохи схиблені, викликаючи на прю фальшиву мораль свого часу, завойовували свободу від умовностей майбутнім поколінням жінок. Це теж – втілення Італії та Європи на грані століть, постаті, яким європейська культура завдячує безсмертними образами кохання у всіх його формах і виявах.

У 1910 р. письменник перебирається до Парижа на п’ять років, де його знають з перекладів Жоржа Ереля (Hérelle), там панує бурхливе мистецьке життя, йому цікава атмосфера полеміки між натуралістами й декадентами. Тут Д’Аннунціо спілкується з Філіппо Томмазо Марінетті, емблемою італійського футуризму, та Клодом Дебюссі. З Парижа переїжджає на узбережжя Атлантики до аквітанського міста Аркашона, де працюватиме з композиторами (Дебюссі та П’єтро Масканьї) над лібрето опер, писатиме сценарії для фільмів. Відмовляється від почесних академічних звань, від запрошень викладати в університеті – вибирає свободу.

У цей самий період у 1910 р. у Флоренції утворюється Італійська націоналістична Асоціація (Associazione Nazionalista Italiana), або ж Націоналістична партія, фундатором якої був журналіст Енріко Коррадіні. До цієї партії з письменників прилучилися Д’Аннунціо та протилежний йому за стилем і тематикою Джованні Верґа, основний представник італійського натуралізму – веризму. В 1923 р. ця партія перетворюється на Національну Фашистську партію (Partito Nazionale Fascista).

Напередодні Великої Війни Д’Аннунціо мав дуже войовничий настрій. Засуджував «нікчемну пацифістську провінційну Італію» й уславляв ніцшеанський принцип «волі до влади» (Wille zur Macht). Не лише в особистому і творчому житті, але й у вимірі політичному Д’Аннунціо завжди – вузол суперечностей. Повернувшись 1915 р. до Італії, активно виступав із закликом до участі у війні, покликаючись на міф Рима і Рісорджіменто та постать Ґарібальді. Коли вибухнула Велика Війна, цей салонний інтелектуал, аристократичний поет і денді вступив добровольцем у військо – попри свої на той час 52 роки. В 1915–1918 рр. став пілотом у полку аеронавтики. 9 серпня 1918 р. взяв участь у так званому «польоті на Відень» – разом з іншими льотчиками скинув над столицею Габсбургів 50 тисяч листівок із закликом до «народу Відня» припинити опір та гаслом «Хай живе Італія!». Після поранення, в результаті якого втратив праве око, повернувся на поле бою і служив у піхоті. Закінчив війну почесним генералом з численними нагородами. [13]

Так, Д’Аннунціо мав почуття патріотизму, що межувало з націоналізмом. Але не можна забувати, що він був майже однолітком молодої Італійської держави, а отже, свідком її національних тріумфів, надій і розчарувань: об’єднана Італія сформувалась (із часто антагоністичних між собою князівств та герцогств) як національна держава серед західноєвропейських держав найпізніше – у 1861 р. Тож і в часи, коли він був зрілим письменником, італійська державність ще не була зцементована. Проблема ідентичності Італії, її кордонів, її геополітичної ролі в Європі та світі продовжувала бути гарячим і болісним питанням. Ось чому війна стала чи не центральним досвідом життя Д’Аннунціо: вихор геополітичного напруження, що струснув Європу, змінюючи кордони її держав, якнайповніше відповідав екзистенційній філософії письменника, що прагнув почуттів і ризиків на грані. [14]Д’Аннунціо мав і конкретну політичну візію: «інвалідною перемогою» («vittoria mutilata») назвав він наслідки війни для Італії, що втратила території, попри її відхід від Троїстого союзу та внесок у перемогу Антанти над Центральними державами восени 1918 р. [15]Він вважав, що Італія мала би відмовитись від деяких обіцяних – за Лондонським пактом – земель (Північна Далмація), але завоювати хорватське місто Ф’юме, де проживало 25 тисяч італійців (частина населення прибережних міст визнавала себе за італійців, що й породило рух ірредентизму). На думку історика Ґаетано Сальвеміні, вираз «інвалідної перемоги» набув вимірів політичного міфу, на основі якого сформувались базові ідеї фашистської ідеології.

З 1919 року Д’Аннунціо почав підтримувати Муссоліні та зокрема колоніальні завоювання в Абіссінії (давня назва Ефіопії), що відобразилось у надрукованій пізніше збірці статей і виступів «Тримаю тебе, Африко» («Teneo te, Africa», 1936). Власне, реально письменник став окупантом: був призначений головою експедиції, що 12 вересня 1919 р. захопила хорватське припортове місто Рієку (що італійською зветься Ф’юме). До грудня 1920-го був правителем (команданте) Республіки Ф’юме, яку називав «східною землею Італії». [16]Сюди навіть на запрошення Д’Аннунціо приїхав Артуро Тосканіні з театром «Ла Скала» і дав тут грандіозний концерт. Не існує однозначної думки про дії Д’Аннунціо в цьому плані. Одні історики вважають, що він не заперечував репресивних методів, а інші, навпаки, вбачають у його діяльності елементи ліберальної інновативної політики (локальна автономія, загальне виборче право для чоловіків та жінок, захист прав робітників, компенсація судових помилок, пенсії інвалідності – і навіть лібералізація гомосексуалізму та наркотиків: теми, як бачимо, актуальні й донині). У кожному разі цей епізод остаточно вивершив особистий і політичний міф Д’Аннунціо. І не був би то письменник, аби не пояснив основну причину своєї окупаційної акції: «перетворити більшовицький будяк на італійську троянду – Троянду Любові».