Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Непевні здогади заполонили душу Андреа. Посеред цієї штовханини думок перед ним чітко й виразно постало видіння їхніх любощів. І біль був таким нестерпним, що він аж підхопився на ноги інстинктивним стрибком, бо відчув, як його зненацька поранило в один із життєво важливих органів. Він перетнув кімнату, вийшов у передпокій і підійшов до незамкнених дверей, які залишив прочиненими. Була за чверть п’ята.

Через короткий час він почув кроки на сходах, шелестіння одягу, засапане дихання. Не було сумніву – сходами підіймалася жінка. Уся кров шугнула йому до голови з такою силою, що, знервований тривалим чеканням, він відчув, ніби сили його покинули й зараз він упаде. Але жіночі кроки лунали вже на останніх сходинках, дихання трохи заспокоїлося, кроки чулися вже на майданчику. І ось на порозі – Елена.

– О, Елено! Нарешті!

У цих словах пролунав такий вираз глибокого болю й тривоги, що на губах у жінки з’явилася загадкова усмішка, в якій були змішані жалість і втіха. Він узяв її за праву руку, яка була без рукавички, й провів у кімнату. Вона ще була засапана; але на її обличчі під чорною вуаллю розлився легенький рум’янець.

– Пробачте мені, Андреа. Але я не могла звільнитися раніше. Стільки візитів треба було роздати. Я була дуже стомлена цими днями. Я більше не можу. Як тут задушно! Які пахощі!

Вона ще стояла посеред кімнати; здавалося, вона трохи вагається, хоч говорила швидко й легко. Плащ, як у кармеліток, з рукавами у стилі Імперії, застебнутими на зап’ястках, із величезним коміром із чорно-бурої лисиці, з єдиною прикрасою, закривав усе її тіло, не приховуючи стрункого стану. Вона дивилася на Андреа очима, в яких тремтіла усмішка, що не приховувала гостроти зацікавленого погляду. Вона сказала:

– Ви трохи змінилися. Хоча я не сказала б, у чому саме. Наприклад, маєте на вустах гіркий вираз, якого я раніше не помічала.

Вона сказала ці слова тоном приязної фамільярності. Відлуння її голосу в кімнаті було таким приємним для Андреа, що він вигукнув:

– Говоріть, Елено! Говоріть іще!

Вона засміялася. І спитала:

– Навіщо?

Він відповів, узявши її за руку:

– Ви знаєте.

Вона забрала руку й подивилася молодикові у вічі.

– Я більше нічого не знаю.

– То ви змінилися?

– Дуже.

Обоє переживали давні почуття. Але відповідь Елени відразу прояснила проблему. Андреа її зрозумів. І швидко, але точно, завдяки інтуїції, властивій деяким душам, що звично аналізують свій внутрішній стан, зрозумів моральний настрій своєї гості і те, що має між ними відбутися. Він уже був огорнутий чарами цієї жінки, як і колись. Але цікавість спонукала його запитати:

– Ви не сядете?

– Сяду, на хвилину.

– Сідайте сюди, в крісло.

«О, моє крісло!» – мало не вигукнула вона зі спонтанним відчуттям, бо впізнала його; але утрималася.

То було широке й глибоке крісло, накрите старою шкірою з блідими витисненими химерами, схожими на ті, які покривають стіни однієї з кімнат у палаці Кіджі. Шкіра набула того холодного й вишуканого відтінку, схожого на тло деяких венеціанських портретів або старовинну бронзу, що зберегла лише тонкий слід позолоти, чи тонку черепахову пластину, крізь яку просвічує золоте листя. Велика подушка з далматинської тканини, майже вилинялого кольору, який флорентійські торговці шовком називали трояндовим, робила спинку зручною.

Елена сіла. Поклала на край чайного столика свою праву рукавичку й сумочку для візитівок, у вигляді тонких піхов з відполірованого срібла. Потім зняла вуаль, піднявши руки, щоб розв’язати вузол на потилиці, і її елегантний рух відкинув хвилю прозорого світла на оксамит під пахвами, по довжині рукавів, на груди. Оскільки тепло з каміна було надмірним, вона затулилася від нього голою рукою, яка засяяла, немов рожевий алебастр, а персні на її пальцях заблищали. Вона сказала:

– Прикрийте вогонь, я вас прошу. Він надто жаркий.

– Вам більше не подобається вогонь? А ви ж були колись саламандрою! Цей камін я розпалив у пам’ять…

– Не згадуйте про пам’ять, – урвала його вона. – Отже, прикрийте вогонь і запаліть світло. Я зготую чай.

– Ви не хочете зняти плаща?

– Ні, бо мені скоро треба буде йти. Уже пізно.

– Але ж так вам буде парко.

Вона підвелася з нетерплячим жестом.

– Тоді допоможіть.

Знімаючи з неї плащ, Андреа відчув пахощі її тіла. Це вже були не колишні пахощі, але такі вабливі, що проникли йому в самісіньку глибінь душі.

– У вас інші пахощі, – сказав він із дивним відлунням у голосі.