Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Насправді ні викрадання, ні порушення закону, ні інтриги, ні кохання тут і помину не було; від роману цей шлюб узяв тільки погану сторону – правдоподібність. Справа слухалася в суді, і шлюб було визнано законним. Оскільки голови обох родин дали згоду на шлюб, панові де Воверу довелося змиритися. Конституційний священик за відповідну мзду визнав перше вінчання дійсним, і пані де Шатобріан покинула монастир, де поряд з нею всі ці дні постійно була Люсіль.

Я мав познайомитися зі своєю дружиною, і знайомство це дало мені все, чого я міг бажати. Не знаю, чи можна знайти розум більш витончений, ніж у моєї дружини: вона вгадує думку, що ще тільки зароджується в голові співрозмовника, вона вгадує слово, яке ще не злетіло з його вуст; обманути її неможливо. Обдарована своєрідним і світлим розумом, дотепна в листах і блискуча в розмові, пані де Шатобріан захоплюється мною, хоча не прочитала жодного рядка з того, що я написав; вона боїться виявити в моїх творах думки, які б не збігалися з її власними, або переконатися, що публіка не цінує мене по заслугах. Суддя вона упереджений, але досвідчений і справедливий.

Вади пані де Шатобріан, якщо такі є, спричинені надміром її достоїнств; мої ж вади, які у мене, поза сумнівом, є, спричинені саме браком чеснот. Легко бути покірним, терплячим, люб’язним, безтурботним, коли ти нічим не дорожиш, коли все нагонить на тебе нудьгу, коли і нещастя і щастя ти зустрічаєш ображеним і образливим: «То й що?»

Пані де Шатобріан краща за мене, хоча характер у неї не такий легкий. Чи можу я сказати, що мені нема в чому собі дорікнути щодо неї? Чи звідав я всі ті почуття до своєї дружини, на які вона заслуговувала і на які мала право? Чи дорікала вона мені будь-коли за це? Яке щастя стало їй винагородою за самовіддану любов? На неї обрушилися всі мої нещастя; вона зазнала на власному досвіді, що таке в’язниці за Терору, переслідування за Імперії, лихі часи за Реставрації, і всі ці випробування не були скрашені радощами материнства. Позбавлена дітей, яких могла б мати в іншому шлюбі і яких би до безтями любила; не будучи оточена пошаною і вдячністю, які ощасливлюють матір родини, коли кращі роки вже позаду, вона підійшла до порога старості бездітною і самотньою. Честь носити моє прізвище не може покрити ті втрати, які їй завдали тривалі розлуки, адже вона байдужа до словесності. Хвилюючись і потерпаючи за одного мене, вона від вічних тривог втратила сон і не встигає подбати про своє здоров’я: я її постійна недуга і причина нових хвороб. Хіба можна порівняти дрібні прикрості, яких завдала мені вона, з тим величезним тягарем клопотів, який вона весь час несла через мене? Чи можна рівняти мої достоїнства, які вони не є, з її чеснотами, що допомагають їй угамовувати голод бідняка, що дали їй змогу, подолавши всі перепони, відкрити богадільню Марії Терези? Чого варті мої праці поряд з тим, чого досягла ця подвижниця? Коли обоє ми постанемо перед Господом, засуджений буду я.

Кінець кінцем, якщо поглянути на мою вдачу з усією її недосконалістю, чи можна сказати, що мій шлюб зашкодив мені? Ймовірно, залишаючись неодруженим, я мав би більше вільного часу і спокою; ймовірно, представники певних кіл та дехто зі зверхників світу сього стали б прихильнішими до мене, але якщо пані де Шатобріан і заперечувала мені іноді, обговорюючи питання політичні, однак вона ніколи не зупиняла мене, бо в цих питаннях, як і в справах честі, я керувався лише власним відчуттям. Чи написав би я більше творів і стали б вони кращими, якби я зберіг незалежність? Чи не могло статися так, що, знайшовши собі дружину з-поза меж Франції – про це читачі невдовзі дізнаються, – я перестав би писати і відмовився від батьківщини? А якби я не оженився зовсім, чи не підгорнуло б мене якесь негідне уваги створіння під свою владу, скориставшись з моєї слабкості? Хто знає, чи не занапастив би я все своє життя і чи не заплямував би його, як лорд Байрон? А відтак, коли б настала старість і безумства молодості залишилися б позаду, я був би приречений на порожнечу і жаль: старий, нікому не потрібний кавалер, який все ще тішить себе ілюзіями або ж цілком зневірений дряхлий птах, який кожному стрічному перетирає свою стару жуйку. Якби я дав повну волю своїм бажанням, це не додало б жодної струни моїй лірі, жодного хвилюючого звуку моєму голосу. Необхідність стримувати свої почуття, таїти свої думки, можливо, додала сили моїм звукам, розбурхала в моїх творах внутрішній жар, приховане полум’я, яке подих вільної любові погасив би. Непорушні узи принесли мені – хоча й не без певної гіркоти спочатку – ту розраду, якою я насолоджуюсь нині. Від нещасть мого існування залишилися тепер тільки невиліковні рани. Отже, дружина, чия любов була надзвичайно зворушливою, глибокою і щирою, заслуговує на мою ніжну і вічну вдячність. Вона зробила моє життя більш серйозним, більш благородним, більш гідним, і якщо я не завжди додержувався вірності своєму обов’язку перед нею, у будь-якому разі я незмінно виявляв до неї повагу.