Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Я був слабкий і, щоб підбадьорити себе, шукав проявів слабкості в інших. Камоенс в Індії кохав чорну рабиню берберку – тож чому й мені не віддати належне природному захопленню двома юними жовтошкірими султаншами? Хіба Камоенс не присвячував Endechas, або станси, Barbara escrava [28]? Хіба він не говорив їй:

«Ця полонянка, яка зачарувала мене, бо я живу нею, не шкодує мого життя. Ніколи троянда в солодкому букеті не полонила з такою силою мій погляд. Її чорне волосся вселяє любов; обличчя таке ніжне, що сніг готовий помінятися з ним кольором; веселість її сповнена стриманості; вона чужоземка, але не з племені варварів».

Якось ми пішли ловити рибу. Сонце хилилося на захід. На передньому плані росли сасафраси, тюльпанові дерева, катальпи та дуби, на гілках яких поросли клуби білого моху. За ними височіло найкрасивіше з дерев – папайя, схожа на стиль із чеканного срібла, увінчаний корінфською урною. На задньому плані громадилися бальзамічна тополя, магнолія та лікідамбар.

Сонце сідало за цією завісою: промінь, прослизнувши крізь крони високого дерева, карбункулом виблискував в оправі темного листя; світло, струмуючи між стовбурами і гілками, малювало на дерні колони та арабески тіней, видовжені і мінливі. Внизу росли кущі бузку та азалії, вилися ліани з гігантськими шапками квіток; угорі сяяли хмари: одні були нерухомі, мов гірські відроги чи старовинні вежі, інші пливли, нагадуючи рожевий серпанок чи шовкові пасма. Повсякчас змінюючи свою форму, хмари ці оберталися то на роззявлені пащі печей, то на купу розжареного вугілля, то на розбурхану лаву: все виблискувало, променіло, іскрилося, все було золото, розкіш, сяйво.

Після морейського повстання 1770 року деякі грецькі родини знайшли собі притулок у Флориді: клімат тут схожий на іонійський, який, здається, м’якшає, коли втихають людські пристрасті: у Смірні вечорами природа засинає, мов стомлена любовними втіхами куртизанка.

Праворуч від нас виднілися руїни великих укріплень, що височіли колись на березі Огайо; ліворуч – колишній табір дикунів; наш острів примарним відображенням мерехтів і двоївся перед нами у хвилях. На сході серед далеких пагорбів покоївся місяць; на заході небозвід зливався з алмазно-сапфіровим морем, у якому, здавалося, розчинялося напівзанурене у воду сонце. Тварі земні не спали; земля, вклоняючись небу, курила йому фіміам, і амбра, витікаючи з її лона, спадала на неї росою, як молитва завжди повертається до того, хто благає.

Покинутий моїми приятельками, я відпочивав на лісовому узліссі, сидячи в напівтемряві, під густим, глянсовим від сонця листям. Світна мошва мерехтіла серед жалобно-темних кущів і зникала, потрапивши в смугу місячного сяйва. Було чутно, як накочуються і відступають хвилі, як пустують золоті рибки, як скрикує часом пірникоза. Я невідривно дивився на воду, поступово на мене найшла дрімота, знайома людям, чиє життя проходить у поневіряннях: усі мої спогади десь поділися, я відчував, як живу і виростаю разом з природою, охоплений таким собі нападом пантеїзму. Притулившись спиною до стовбура магнолії, я заснув; я плинув, насолоджуючись спокоєм і наслухаючи невиразний голос надії.

Вийшовши на берег цієї Лети, я побачив поряд себе двох жінок; одаліски повернулися: вони не схотіли мене будити і тихенько сиділи поряд; чи то вони прикидалися сплячими, чи й справді запали в сон, але їхні голови схилилися мені на плечі.

Легкий вітрець налетів на гай і обсипав нас пелюстками магнолії. Тоді молодша із семінолок заспівала: тому, хто не впевнений у собі, не варто виставляти себе на спробу подібною спокусою! Хто може знати силу пристрасті, що проникає в серце чоловіка разом з музикою? На цей голос озвався інший, грубий і ревнивий: це палений кликав двох кузин додому; вони здригнулися, підхопилися: світало.

Та сама сцена повторилася, коли я потрапив на береги Греції: бракувало тільки Аспазії; піднявшись удосвіта до колон Парфенону, я побачив Кіферон, гору Гімет, корінфський Акрополь, могили, руїни, облиті золотавим, прозорим, пінливим світлом; морська гладінь відбивала його, а зефіри із Саламіна та Делоса розносили навкруги п’янкі пахощі.

Мовчки ми пристали до берега. Опівдні табір знявся з місця: треба було оглянути коней, яких кріки хотіли продати, а торговці купити. За звичаєм усіх, навіть жінок і дітей, було запрошено у свідки торговельних оборудок. Племінні коні різного віку і мастей, лошата й кобилиці разом з биками, коровами, телицями бігали і гарцювали навколо нас. Серед цього шарварку я упустив з очей кріків. Особливо багато коней і людей товпилося на лісовому узліссі. Аж ось я бачу ген-ген двох моїх індіанок; сильні руки саджають їх на крупи двох неосідланих арабських кобил, одну позаду паленого, другу позаду семінола. О Сіде! чому я не мав твоєї швидкої Баб’єки, щоб наздогнати їх! Кобилиці понеслися чвалом, величезний табун подався за ними. Коні хвицяють, стають цапа, скачуть, налякані рогами буйволів і биків, копита б’ються одне об одне, від прудкого бігу мають за ними їхні хвости і гриви, обагрені кров’ю. Ненаситні комахи рояться навколо цієї дикої кавалерії. Мої індіанки зникають, немов донька Церери, викрадена владикою Аїду.