Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Карл X, зрозумівши, як далеко зайшла революція, і не відчуваючи себе спроможним зупинити її, бо ні вік його, ні вдача до того не схиляли, визнав за необхідне для порятунку своєї династії зректися разом із сином престолу, про що Філіп і повів депутатам. Ще 1 серпня старий король письмово дав свою згоду на відкриття сесії і, розраховуючи на щиру прихильність кузена Орлеанського, назвав його своїм намісником. 2 серпня він пішов ще далі, бо тепер бажав лише одного – покинути Францію, і просив призначити комісарів, які провели б його до Шербура. Воєначальники з королівського почту спочатку відхилили цих супровідників. За Бонапартом також прямували комісари, за першим разом – російські, за другим – французькі, але він про це не просив.

Ось текст листа Карла X:

« Рамбує, 2 серпня 1830 року.

Кузене, біди, що впали на мій народ і можуть загрожувати йому в майбутньому, так глибоко засмучують мене, що я спробував відшукати спосіб їх відвернути. Тому я зважився зректися престолу на користь мого внука герцога Бордоського.

Дофін, який поділяє мої почуття, також зрікається своїх прав на користь племінника.

Отже, вам, як намісникові, належить проголосити Генріха V королем. Утім, форму правління до повноліття нового короля ви визначите самі. Я всього лише посвячую вас у свої наміри – це спосіб уникнути нових лих.

Сповістіть про зміст мого листа дипломатичний корпус і якнайшвидше повідомите мені прокламацію, що оголошує мого внука королем під ім’ям Генріха V…

Знову запевняю вас, кузене, що залишаюся люблячим вас кузеном.

Карл».

Якби пан герцог Орлеанський знав, щó таке хвилювання чи каяття, хіба не повинен був уразити його в самісіньке серце цей підпис: «Люблячий вас кузен»? У Рамбуйє були такі впевнені в щасливому результаті справи, що вже збирали юного принца в дорогу: найревніші прихильники ордонансів уже виготовили триколірну кокарду, покликану бути йому захистом. Уявіть, що сталося б, якби пані герцогиня Беррійська, не гаючись, рушила в дорогу разом із сином і з’явилася перед депутатами тієї самої хвилини, коли пан герцог Орлеанський зійшов на трибуну; звичайно, ніхто не міг поручитися за успіх; матері й сину загрожувала чимала небезпека, але, якби сталося навіть найгірше, дитя потрапило б на небо і не волочило мізерне існування на чужині.

Мої поради, побажання, крики ніяк не подіяли; марно вимагав я побачення з Марією Кароліною; коли Баярд готувався покинути батьківський дім, мати його, як говорить Вірний Слуга, «слізно тужила». «Вийшла добра жінка з воріт замку і, покликавши до себе сина, мовила йому такі слова: «П’єре, друже мій, будьте добрі і чемні без будь-якої гордині; слугуйте смиренно всякому людові, ні словом, ні ділом не порушуйте клятви, допомагайте бідним вдовам і сиротам, і Господь нагородить вас…» І вийняла добра жінка з рукава маленький гаманець, де всього лише й було що шість золотих екю та одне срібне, і подала його синові».

Лицар без страху і догани, що рушив у дорогу з шістьма золотими екю в маленькому гаманці, став найвідважнішим і найславнішим з полководців. Генріха, у чиєму гаманці не знайшлося б, мабуть, і шести екю, чекали зовсім інші битви; він мав битися з нещастям, а цього ворога важко здолати. Возвеличмо матерів, які дають синам уроки ніжності і доброти! Будьте благословенні ви, матусю, – адже вам зобов’язаний я тим, що душа моя сповнилася покірності, а ім’я сподобилося пошани.

Винен: я поринув у спогади, але, можливо, тиранство моєї пам’яті, домішуючи минуле до теперішнього, хоч почасти згладжує його нікчемність.

До Карла X були послані пан де Шонен, пан Оділон Барро і маршал Мезон. Вартові перепинили їм шлях, і вони повернули назад. Натовп повернув їх у Рамбує.

2 серпня надвечір поширилися чутки про те, що Карл X відмовляється покинути Рамбує до того часу, поки внука його не визнають королем. Вранці 3 серпня на Єлисейських Полях зібрався натовп, що голосно вимагав: «У Рамбує! У Рамбує! Жоден Бурбон не втече!» У натовпі траплялися й багаті люди, але вони у вирішальну мить дозволили простолюду рушити в дорогу; очолював похід генерал Пажоль, який узяв у начальники штабу полковника Жакміно. Комісари, що поверталися до Парижа, зустріли авангард цієї колони, повернули назад і цього разу були допущені в замок. Король розпитав їх про сили повсталих, а потім захотів поговорити віч-на-віч з Мезоном, зобов’язаним йому станом і маршальським жезлом; «Мезоне, – запитав він, – заклинаю вас вашою честю, скажіть мені, чи правду говорять комісари?» Маршал відповів: «Вони сказали тільки половину правди!»