Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– Так і мало статися, і князівна не скомпрометована!

Князь:

– Я суворо заборонив це, але челядь, та crapule, [223]ті віслюки, зовсім не мають вух!.. Тепер… хай головний лісничий подбає про те, щоб княжичеві не потрапляв до рук порох!

Радниця Бенцон:

– Хвалити бога, вона врятована! Тим часом князівна Гедвіга виглядала у вікно своєї спальні й подеколи брала кілька акордів на гітарі, тій самій, що її Крейслер сердито викинув у кущі, а потім отримав назад із Юліїних рук, як він казав, освяченою. На канапі сидів княжич Ігнатій і, обливаючись слізьми, скиглив: «Боляче, боляче», – а перед ним – Юлія, що старанно терла в срібну миску сиру картоплю.

Все це стосувалося тієї події, яку лейб-медик цілком справедливо назвав неймовірною і такою, що виходить за межі будь-якого досвіду. Княжич Ігнатій, як ласкавий читач уже не раз помічав, зберіг грайливу невинність і щасливу безпосередність шестирічного хлопчика, а тому кохався в різних іграшках. Серед них була й маленька, вилита з металу гармата, що її княжич використовував для своєї улюбленої гри, яку, проте, влаштовував дуже рідко, бо до неї потрібні були ще деякі речі, які він не завжди мав під рукою, а саме: пучка пороху, чимала шротина і пташка. Коли ж він мав усе це, то шикував своє військо, влаштовував військовий суд над пташкою, що зчинила повстання у втрачених володіннях його вельможного татуся, наладовував гармату і вбивав пташку, спершу намалювавши на грудях у неї чорне серце і прив’язавши її до свічника. Та часом гармата не влучала в ціль, і тоді він докінчував цілком заслужену страту державного злочинця складаним ножиком.

Фріц, десятирічний син садівника, спіймав княжичеві гарненьку строкату коноплянку і, як завжди, отримав за неї крону. Княжич негайно ж закрався до мисливської комори, де саме не було мисливців, справді знайшов там торбину зі шротом та ріг з порохом і запасся всім, що йому було потрібне для екзекуції. Він уже хотів розпочати її, бо строкатий повстанець пищав і всіма приступними йому способами намагався вирватись, коли раптом згадав, яка слухняна стала князівна Гедвіга, й подумав, що негарно було б позбавити її такої втіхи, хай і вона побачить страту малого державного злочинця. Отож він узяв коробку, в якій містилось його військо, під одну пахву, гармату під другу, пташку затис у жменю й тихесенько, бо князь заборонив йому відвідувати сестру, подався до спальні князівни. Вона лежала вбрана на канапі в такому самому каталептичному стані. На лихо, але, як ми побачимо далі, й на щастя, камеристка саме десь вийшла.

Княжич, не зволікаючи, прив’язав пташку до свічника, вишикував своє військо лавами й наладував гармату. Потім підняв князівну з канапи, підвів до столу й оголосив їй, що тепер вона буде генералом, який командуватиме військом, а сам він лишиться князем-володарем, а крім того, вистрілить з гармати, яка вб’є повстанця. Надмір порохових запасів підвів княжича, і він не лише занадто сильно наладував гармату, а ще й розсипав порох по столі. Тільки-но він запалив гніт, пролунав страшний вибух, а до того ще й загорівся розсипаний порох, добре обпікши княжичеві руку. Він голосно закричав і навіть не помітив, що князівна, коли гармата вистрілила, каменем упала на підлогу. Луна від вибуху покотилась коридорами, всі кинулись до спальні, передчуваючи біду, і навіть князь із княгинею, забувши про всякий етикет, вбігли туди разом із челяддю. Камеристки підвели князівну й поклали на канапу, зразу ж послано по лейб-медика й по хірурга. Князь, побачивши на столі іграшки, миттю збагнув, що сталося, і, гнівно блискаючи очима, крикнув княжичеві, який верещав і лементував на цілу кімнату:

– Бачиш, Ігнатію, що виходить із твоїх дурних дитячих витівок! Дай, хай тобі помастять обпечене місце, і не реви, мов якесь старченя з вулиці! Тобі треба було б дати доброї березової каші… по… зад… – губи в князя затремтіли, він ще щось сказав, але так, що не можна було втямити жодного слова, і велично вийшов з кімнати.

Челядь заніміла з жаху: це втретє князь називав княжича просто Ігнатієм і звертався до нього на «ти», і щоразу це було ознакою шаленого, ледве стримуваного гніву.

Коли лейб-медик оголосив, що настала криза й він сподівається швидкого кінця небезпечної хвороби князівни і її цілковитого одужання, княгиня мовила набагато стриманіше, ніж можна було очікувати:

– Dieu soit loué! [224]Хай мені повідомлять, як вона далі себе почуватиме.

Зате вона ніжно обняла заплаканого княжича, ласкаво втішила його й вийшла слідом за князем.