Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Здалеку почулася пісня – співав її дужий чоловічий голос. Вона лунала все ближче й ближче. Скоро я побачив ченця-бенедиктинця, що, йдучи вниз стежкою, співав латинський гімн. Неподалік від мене він зупинився, перестав співати, скинув крислатого бриля, витер хусточкою піт з лоба, озирнувся навколо і зник у заростях. Мені захотілось приєднатися до нього. Чернець був не просто дебелий, а таки гладкий, сонце припікало дедалі дужче, тож я подумав, що він, мабуть, шукає в холодку місця для відпочинку. Так воно й було, бо, зайшовши в зарості, я побачив, що велебний отець розташувався на замшілому камені. Трохи вищий прискалок поряд із ним правив йому за стіл; він розстелив на ньому білу хустку, дістав із саков хліб та печену пташку й почав усе те всмак наминати. «Sed praeter omnia bibendum quid», [205]– сказав він сам до себе, дістав з кишені срібну чарку й налив у неї вина з обплетеної лозою пляшки. Він уже підніс чарку до уст, коли я підійшов до нього й сказав:

– Слава Ісусу Христу!

Тримаючи чарку біля рота, він підвів очі, і я миттю впізнав свого давнього, доброго приятеля з бенедиктинського абатства у Канцгаймі, чесного отця Гілярія, регента хору.

– Навіки слава, – промурмотів отець Гілярій, витріщивши на мене очі.

Я відразу згадав про свою пов’язку, яка, мабуть, надавала мені дивного вигляду, і сказав:

– О мій любий, достойний друже Гілярію, не вважайте мене за якогось волоцюгу-індуса, що заблукав у наші краї, чи за селянина, що торохнувся головою об камінь, бо я не хто інший, як ваш приятель, капельмейстер Йоганнес Крейслер, і не хочу бути кимось іншим!

– Присягаюся святим Бенедиктом, – радісно вигукнув отець Гілярій, – я зразу пізнав вас, пречудовий композиторе і приємний друже, але per diem, [206]скажіть мені, звідки ви йдете і що з вами сталося? А я думав, що ви in floribus [207]при дворі герцога!

Я, не маніжачись, коротко розповів отцеві Гілярію про все, що зі мною трапилось, про те, як я був змушений увігнати шпагу в того, хто надумав зробити з мене ціль і вчитись на мені стріляти, і про те, що той стрілець був, мабуть, італійським княжичем, якого звали Гектор, як багатьох достойних мисливських собак.

– Що мені тепер робити? Повернутися в Зіггартсвайлер чи… порадьте мені, отче Гілярію!

Так я закінчив свою розповідь. Отець Гілярій, що докинув не одне «Гм!», «Он як!», «Ох!», «Святий Бенедикте!» до мого оповідання, тепер опустив очі додолу, промурмотів: «Bibamus!» [208]– і одним духом вихилив срібну чарку.

Потім він засміявся й сказав:

– Далебі, капельмейстере, найкраща рада, яку я тим часом можу вам дати, це гарненько сісти отут і поснідати зі мною. Я можу запропонувати вам ось цих куріпок, яких щойно вчора настріляв наш шановний брат Макарій, що, як ви знаєте, ні в чому не дає маху, тільки в респонзоріях, [209]а коли скуштуєте приправленого травами оцту, яким ці пташки скроплені, то подякуєте за турботи братові Євсебієві, що сам спік їх з любові до мене. А що стосується вина, то воно варте того, щоб змочити горло капельмейстерові-втікачеві. Справжній боксбойгель, carissime [210]Йоганнесе, справжній боксбойтель із притулку святого Йоанна у Вюрцбурзі, який ми, недостойні слуги божі, отримуємо завжди найкращої якості. Ergo bibamus!» [211]

На цьому слові він налив чарку по самі вінця й подав мені. Мене не треба було довго припрошувати, я випив і поїв, як людина, що добре зголодніла.

Отець Гілярій вибрав гарне місце для сніданку. Густі березові зарості оточували невеличку галявинку, всіяну квітками, а кришталево чистий лісовий струмок, що жебонів серед каміння, ще й додавав приємної прохолоди. Відлюдний затишок цієї місцини сповнював моє серце вдоволенням і спокоєм, і, поки отець Гілярій розповідав мені про все, що за цей час сталося в монастирі, не забуваючи присмачувати розповідь своїми звичайними примовками й чарівною кухонною латиною, я слухав голоси лісу й струмка, що втішали мене своїми мелодіями.

Отець Гілярій, мабуть, подумав, що я тяжко переживаю свою недавню пригоду і тому не озиваюсь до нього.

– Не занепадайте духом, – мовив він, знов подаючи мені повну чарку, – не занепадайте духом, капельмейстере! Ви пролили кров, це правда, а проливати кров гріх, але distinguendum est inter et inter. [212]Кожному своє життя найдорожче, в кожного воно одне. Ви захищали своє життя, а цього, як переконливо доведено, церква зовсім не забороняє, і ні наш велебний пан абат, ні якийсь інший слуга божий не відмовиться відпустити вам гріхи, хоч ви й ненароком проткнули княжі тельбухи. Ergo bibamus! Vir sapiens non te abhorrebit, domine!. [213]Але, дорогий Крейслере, якщо ви повернетесь до Зіггартсвайлера, вас почнуть марудно випитувати, cur, quomodo, quando, ubi, [214]а якщо ви звинуватите княжича в нападі з метою вбивства, то чи повірять вам? Ibi jacet lepus in pipere!. [215]От бачите, капельмейстере, яку… але bibendum quid. [216]– Він випив налиту по вінця чарку й повів далі: – Атож, бачите, капельмейстере, яку добру пораду підказав мені боксбойтель. Знайте ж, що я оце йду в монастир Усіх святих, щоб дістати у їхнього регента якихось нот до найближчих свят. Я вже двічі або й тричі перегорнув свої шухляди, усе там старе й набридле, а та музика, що ви написали, як були в нашому абатстві… о так, вона дуже гарна й нова, проте… не ображайтесь на мене, капельмейстере, вона скомпонована так химерно, що не можна ні на мить відвести погляду від партитури. Тільки-но кинеш оком за ґратки на якусь гарну дівку внизу, як уже проґавиш паузу або ще щось, зіб’єшся з такту, і все летить шкереберть… Бум, – і вже не те, тра-ля-ля, – молотить брат Якоб по клавішах органу. Ad patibulum cum illis [217]за таку гру! Отже, я міг би… але bibamus!