Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– Чого ти тут застряв, любий Понто? Може, вже підемо? – запитав я.

Але Понто ніби не почув мене. Аж за якийсь час він невдоволено тріпнув головою і мовчки рушив далі.

– Побудьмо, – сказав він, коли ми дійшли до гарненького майданчика, обсадженого деревами й прикрашеного статуями, – побудьмо трохи тут, любий Муре. Мені ніяк не сходять з думки тих двоє юнаків, що так щиро обіймались на вулиці. Вони такі друзі, як Дамон і Пілад.

– Дамон і Піфій, [111]– поправив я його. – А Пілад був друг Ореста. [112]Він завжди дбайливо вдягав його в халат, укладав у ліжко і поїв виваром ромашки, коли фурії та демони надто вже жорстоко допікали сердешному. Видно, любий Понто, що ти не вельми знаєш історію.

– Овва, – відмахнувся Понто, – овва, зате історію тих двох друзів знаю дуже добре і розповім її тобі з усіма подробицями, так, як сам чув разів із двадцять з уст свого господаря. Може, тоді ти поставиш поряд із Дамоном і Піфієм, Орестом і Піладом ще й третю пару – Вальтера й Формозуса. Формозус і є той юнак, який мало не розтоптав тебе з радощів, що зустрів свого любого Вальтера. А в гарному будинку з світлими дзеркальними вікнами мешкає старий, страшенно багатий президент, до якого Формозус, завдяки ясному розумові, спритності і блискучим знанням зумів так підлеститись, що скоро старий полюбив його, мов рідного сина. Потім сталося так, що Формозус зненацька втратив свою жвавість, зблід і змарнів, наче на нього напала якась хвороба, за кожні чверть години з його грудей разів із десять виривалися тяжкі зітхання, ніби він прощався з життям, він зробився задумливий, замкнутий, здавалося, що він нізащо в світі не відкриє нікому своєї душі. Довгий час старий даремно допитувався юнака, в чому причина його прихованої журби, і нарешті виявилося, що юнак смертельно закохався в єдину дочку президента. Спершу старий злякався, бо пов’язував з дочкою інші плани й не думав видавати її заміж за Формозуса, що не мав ані становища, ані посади. Але, побачивши, що бідолашний юнак тане з кожним днем, президент переборов себе й запитав Ульріку, чи їй подобається молодий Формозус і чи він, бува, не освідчився їй у коханні. Ульріка опустила очі додолу й відповіла, що, хоч Формозус, як хлопець скромний і стриманий, ще не освідчувався їй, вона давно помітила його закоханість, бо ж почуття важко приховати, він їй подобається, і коли б ніщо не стояло на заваді, коли б любий татко не заперечував, то… – одне слово, Ульріка сказала все те, що за таких обставин звичайно й кажуть дівчата, які вже пережили перший розквіт своєї молодості і до яких усе частіше навідується прикра думка: «Хто, хто нарешті стане зі мною під вінець?» Після цього президент сказав Формозусові: «Не журися, хлопче! Радій, і нехай тобі щастить – Ульріка буде твоя!» Так дочка президента стала нареченою молодого Формозуса. Всі бажали щастя вродливому, скромному юнакові, тільки одного чоловіка пойняв сум і розпач: то був Вальтер, найближчий і найщиріший приятель Формозуса. Вальтер бачив Ульріку кілька разів, навіть розмовляв з нею і також закохався, може, ще дужче за Формозуса. Але я все торочу про кохання й закоханість, а сам не знаю, чи ти, коте, вже коли закохувався і чи тобі знайоме це почуття?

– Щодо мене, – відповів я, – щодо мене, любий Понто, то, мабуть, я ще нікого не кохав і не кохаю, бо певний, що ще ніколи не був у такому стані, який описують багато поетів. Щоправда, їм не можна дуже довіряти, але, виходячи з того, що я знаю і що читав про кохання, то це, властиво, не що інше як психічна хвороба, яка в людей прибирає певної форми божевілля і виявляється в тому, що вони вважають когось зовсім не тим, ким він є насправді, наприклад, приземкувату, товсту дівчину, яка здатна тільки церувати шкарпетки, – богинею. Та розповідай далі, любий пуделю, про тих двох друзів – Формозуса й Вальтера.

– Вальтер, – сказав Понто, – кинувся Формозусові на шию і, обливаючись гіркими слізьми, мовив: «Ти відбираєш щастя мого життя, і єдина моя втіха, що це ти, а не хтось інший, будеш щасливий. Прощавай, любий друже, прощавай навіки!» Після цього Вальтер побіг у кущі, де вони були найгустіші, і спробував застрілитись. Нічого з того не вийшло – з розпуки він забув наладувати пістолет і вдовольнився кількома нападами шалу, що повертались до нього кожного дня. Якось, після довгих тижнів розлуки, Формозус несподівано прийшов до Вальтера й застав його, коли він навколішки гірко оплакував свою долю перед мальованим пастеллю портретом Ульріки, що висів на стіні. «Ні, – вигукнув Формозус, пригортаючи Вальтера до своїх грудей, – ні, я не міг витримати твоєї біди, твого розпачу і жертвую для тебе своїм щастям! Я відмовився від Ульріки і переконав її старого батька, щоб він прийняв тебе за зятя. Ульріка кохає тебе, може, й сама не здогадуючись про це. Сватайся до неї, я відступаюсь. І бувай здоровий!» Він хотів відразу піти, проте Вальтер не пустив його. Вальтерові здавалось, ніби все це сон, він не вірив Формозусові, поки той не витяг власноручну записку старого президента, зміст якої був десь такий: «Шляхетний юначе! Ти переміг, я з жалем відпускаю тебе, але ціную твоє почуття дружби, справді героїчне, про яке можна прочитати лише в стародавніх письменників. Нехай пан Вальтер, людина з похвальними рисами і з доброю, прибутковою посадою, сватається до моєї дочки Ульріки, і якщо вона погодиться, я не матиму нічого проти». Формозус справді поїхав, Вальтер посватався до Ульріки, і вона стала його дружиною. Старий президент ще раз написав Формозусові листа, в якому розхвалив його до небес, запитав, чи той не зробить йому таку ласку й не прийме від нього в подарунок три тисячі талярів, не як відшкодування, бо ж він добре розуміє, що Формозусову втрату нічим не відшкодуєш, а як скромну ознаку його прихильності. Формозус відповів, що старому відомо, які в нього мізерні потреби, що гроші не зроблять його щасливішим і тільки час притупить біль його втрати, в якій ніхто не винен, лише доля, що запалила кохання до Ульріки в грудях його найближчого друга, отже, про якийсь шляхетний вчинок не може бути й мови. Зрештою, він прийме подарунок з умовою, що старий віддасть ті гроші одній бідній удові, яка разом із своєю доброчесною дочкою живе у великих злиднях. Ту вдову відшукали і віддали їй призначені для Формозуса три тисячі талярів. Невдовзі після того Вальтер написав Формозусові: «Я більше не можу без тебе жити, вернись у мої обійми!» Формозус так і зробив, а повернувшись, довідався, що Вальтер відмовився від своєї доброї, прибуткової посади з тією умовою, що її віддадуть Формозусові, який давно мріяв про неї. Він справді отримав ту посаду й опинився, коли не брати до уваги нездійснених надій щодо одруження з Ульрікою, в найвигіднішому становищі. В місті і в цілій країні не могли надивуватися з їхнього змагання у виявах шляхетності, вчинки друзів вважали за відгомін давно минулих прекрасних часів, за приклад героїзму, на який здатні тільки високі душі.