Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– О Понто, – заперечив я, – звичайно, ти людина світська, і я ще раз кажу, що ти краще за мене розумієш життя, але все ж таки важко повірити, щоб ті твої химерні штуки давали тобі втіху. Принаймні мені аж моторошно ставало від твого штукарства, коли ти в моїй присутності приніс своєму господареві шматок печені і обережно тримав його в зубах, не відкусивши ні крихти, поки господар не дозволив тобі з’їсти його.

– А скажи мені, – мовив Понто, – скажи мені, любий Муре, що було потім!

– Потім твій господар, – відповів я, – і майстер Абрагам також почали хвалити тебе понад усяку міру й наклали тобі цілу тарілку печені, яку ти всмак ум’яв.

– Отже, любий коте, – повів далі Понто, – отже, любий коте, ти віриш, що якби я з’їв той шматочок печені, то отримав би потім таку велику пайку її і що взагалі щось би отримав? Затям собі, недосвідчений юначе, що не треба боятися маленьких жертв, коли хочеш досягти великої мети. Мене дивує, що ти, такий начитаний, не знаєш, як часом доводиться віддавати шкірку, щоб піймати мишку. Признаюсь тобі, поклавши лапу на серце, що якби мені трапився шматок печені десь у закутку, я б його вмент проковтнув, не чекаючи дозволу господаря, аби тільки ніхто не бачив. Така вже в нас натура, що в закутку ти поводишся інакше, ніж на людній вулиці. Крім того, є ще одна слушна засада, заснована на глибокому життєвому досвіді: в дрібницях краще бути чесним.

Я трохи помовчав, міркуючи про засади, які проголосив Понто, і згадав вичитане десь правило, що кожен повинен поводитись так, щоб його вчинки могли бути нормою для всіх, тобто так, як він хотів би, щоб з ним повелися інші, й надаремно силкувався погодити це правило з життєвою мудрістю Понто. Мені спало на думку, що дружні послуги, які тепер робить мені Понто, може, також вийдуть мені на шкоду, а йому на користь, і я навпростець сказав йому про це.

– Ох ти, базікало! – засміявся Понто. – Та хіба про тебе йдеться? Від тебе мені не може бути ані користі, ані шкоди. Твоїм мертвим знанням я не заздрю, твоїх уподобань не поділяю, а якби ти замислив проти мене щось лихе, то я переважаю тебе і спритністю, і силою. Стрибну, схоплю тебе своїми гострими зубами за карк, і тобі каюк.

Мене пойняв неабиякий страх перед своїм власним товаришем, і він ще побільшав, коли якийсь великий чорний пудель приязно, за собачим звичаєм, привітався з Понто і обидва вони, позираючи на мене палючими очима, тихо забалакали між собою.

Прищуливши вуха, я чкурнув убік, та скоро чорний пудель пішов, і Понто знов прибіг до мене, гукаючи:

– Ходімо далі, друже!

– О небесна сило, – вражено сказав я, – хто цей поважний добродій? Він, либонь, так само добре обізнаний з життям, як і ти?

– Здається мені, – відповів Понто, – що ти злякався мого доброго дядька, пуделя Скарамуша? Мало того, що ти кіт, а ще й маєш заячу натуру.

– То чого ж, – відповів я, – чого в твого дядька так палали очі, коли він поглядав на мене, і про що ви перешіптувались так підозріло й таємниче?

– Не приховаю від тебе, – відповів Понто, – не приховаю від тебе, любий Муре, що мій старий дядько трохи буркітливий і, як усі в його віці, дотримується давніх, застарілих поглядів. Він здивувався, побачивши нас разом, бо наше нерівне становище не допускає ніякого зближення. Я запевнив його, що ти дуже освічений, вихований юнак і що з тобою мені досі було дуже весело. Тоді він дозволив мені часом розмовляти з тобою, тільки попередив, щоб я не надумав привести тебе на пуделячі збори; ти ніколи не матимеш такої честі, хоча б через свої маленькі вуха, що вже самі собою свідчать про твоє низьке походження і порядним капловухим пуделям взагалі здалися б непристойними. Я пообіцяв не порушувати його заборони.

Якби я тоді вже що-небудь знав про свого великого предка Кота в чоботях, який досяг високих посад і великої шани, ставши нерозлучним другом короля Готліба, то дуже легко довів би пуделеві Понто, що присутність нащадка такого славетного роду повинна робити честь будь-яким пуделячим зборам. Та, бувши тоді ще невігласом, я мусив терпіти, що Скарамуш і Понто гордували мною.

Ми простували далі. Перед самими нами йшов якийсь юнак. Раптом він, радісно вигукуючи, так швидко подався назад, що неодмінно наступив би на мене, якби я миттю не відскочив убік. З таким самим радісним вигуком до нього кинувся інший юнак, що йшов йому назустріч. Вони обнялися, як друзі, що давно не бачились, потім, узявшись за руки, трохи пройшли разом поперед нами, тоді знов стали, так само ніжно попрощались і розійшлися. Той, що йшов в одному напрямку з нами, трохи постояв, дивлячись услід другові, потім шаснув у якийсь будинок. Понто зупинився, я також. На третьому поверсі того будинку, куди зайшов юнак, розчинилося вікно, і з нього визирнула гарненька дівчина. З нею стояв юнак, і обоє вони, весело сміючись, дивились услід другові, з яким той юнак щойно попрощався. Понто глянув угору й щось пробурмотів крізь зуби, я навіть добре не розчув, що саме.