Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

І дійсно, перемога, хоч і блискуча, все ж таки не вирішила справи на користь Хмельницького. Вона могла навіть обернутися на шкоду, бо неважко було передбачити, що великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливою ретельністю візьметься тепер за січовиків і зробить усе, щоб одним разом їх винищити. До слова сказати, великий гетьман почував деяку неприхильність до князя Яреми, котра хоча й прикривалася люб’язністю, одначе доволі часто за різних обставин виявлялася. Хмельницький, добре про це знаючи, вважав, що зараз неприхильність ця відійде на задній план, що краківський володар першим примирливо простягне руку, чим забезпечить собі допомогу уславленого войовника та його могутніх ратей. А з такими об’єднаними силами, під проводом такого вождя, як князь, Хмельницький поки що не міг і мріяти мірятися силою, бо сам у себе до кінця ще не вірив. Отож вирішив він не зволікати, а одночасно із звісткою про жовтоводську поразку з’явитися на Україні й ударити на гетьманів, поки не підоспіла княжа допомога.

Тому, не даючи відпочити військові, він на світанку наступного після битви дня повів їх далі. Кидок цей був таким навальним, ніби гетьман рятувався втечею. Здавалося, повінь заливає степ і мчить уперед, живлячись по дорозі всіма річками і джерелами. Йшли через ліси й діброви, через кургани, без перепочинку переправлялися через річки. Козацьке військо розросталося по дорозі, тому що постійно вливалися все нові юрби українських селян-утікачів. Прийшлі подавали відомості про гетьманів, але суперечливі. Одні говорили, що князь іще за Дніпром, інші – що вже з’єднався з коронним військом. Зате всі сходилися на одному – Україна в огні. Селяни не тільки втікали назустріч Хмельницькому в Дике Поле, а спалювали села й міста, піднімалися на своїх панів і повсюдно озброювалися. Коронне військо вело воєнні дії вже цілі два тижні. Вони вирізали Стеблів, а під Дереньківцем дійшло навіть до кривавої битви. Городові козаки подекуди вже перейшли на бік черні й повсюди ждали тільки знака. Хмельницький на це й розраховував, а тому поспішав іще дужче.

Нарешті він зупинився на підступах. Чигирин розчинив йому ворота навстіж. Козацький гарнізон негайно перейшов під його знамена. Дім Чаплинського було зруйновано, шляхту, що шукала укриття в місті, вирізано. Радісні клики, гудіння дзвонів і хресні ходи не припинялися ні на мить. Полум’я зразу ж перекинулося на всю округу. Все живе хапалося за коси, піки і приєднувалося до запоріжців. Незліченні натовпи простих людей стікалися до Хмельницького звідусіль; було отримано радісні, бо достовірні, відомості, що князь Ярема хоча й запропонував допомогу гетьманам, але поки що з ними не з’єднався.

Хмельницький полегшено зітхнув.

Він, не зволікаючи, рушив уперед і тепер ішов уже крізь бунт, різанину й огонь. Свідчили про те пожарища і трупи. Він ішов, наче лавина, змітаючи все на своєму шляху. Країна перед ним повставала, за ним порожніла. Яко месник, ішов він, яко змій многоглавий. Хода його вичавлювала кров, дихання його роздмухувало пожежі.

Зупинився він з головними силами в Черкасах, а вперед вислав дикого Кривоноса і татар під проводом Тугай-бея, котрі, діставши гетьманів під Корсунем, не роздумуючи, по них ударили. Одначе за зухвалість свою тут же дорого поплатилися. Відкинуті, поріділі, вщент розбиті, вони в паніці відступили.

Хмельницький кинувся на допомогу. По дорозі він дізнався, що пан Сенявський на чолі декількох корогов з’єднався з гетьманами, котрі, залишивши Корсунь, пішли на Богуслав. Це виявилося правдою. Хміль зайняв Корсунь без бою і, залишивши в місті вози та провіант, тобто весь обоз, порожняком, верхами погнався за ними.

Переслідування тривало недовго, тому що ті відійшли недалеко. Під Крутою Балкою передові загони натрапили на польський обоз.

Панові Скшетуському не довелося побачити битву, бо разом із обозом він залишився в Корсуні. Захар поселив його на міському майдані в домі пана Забокрицького, котрого чернь незадовго перед тим повісила, і поставив охорону із залишків миргородського куреня, тому що юрба невтомно грабувала будинки і вбивала кожного, кого вважала ляхом. Крізь вибиті вікна спостерігав пан Скшетуський натовпи п’яного наброду, перемазаного кров’ю, котрий із закасаними рукавами метався від будинку до будинку, від крамниці до крамниці, обшукував усі кутки, горища, накриття; час від часу страшні крики сповіщали, що виявлено шляхтича або єврея, чоловіка, жінку, дитину. Жертву витягали на майдан і по-звірячому знущалися над нею. П’янота затівала бійки через розірвані на шмаття останки, з насолодою розмазувала кров по своїх обличчях, обвивала шиї паруючими нутрощами. Дядьки, вхопивши єврейських дітей за ноги, розривали їх надвоє під божевільний регіт юрби. Вчинялися напади й на будинки, що перебували під охороною, де перебували імениті полоненики, залишені в живих заради чималого викупу. Тоді запоріжці або татари, що були в охороні, юрбу стримували, лупцюючи нападників просто по головах ратищами, луками або нагайками із бичачої шкіри. Таке відбувалося і біля будинку, де перебував Скшетуський. Захар звелів провчати холопів нещадно, і миргородці з насолодою наказ виконували, бо хоча низові в час бунтів і користувались охоче допомогою черні, та зневажали її куди більше, ніж шляхту. Недаремно вважали вони себе «благорожденними козаками». Сам Хмельницький потім неодноразово дарував багато простого люду татарам, які гнали ясир у Крим, де продавали в Туреччину або Малу Азію.