Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

І зразу блискавками запитання замерехтіли в його мозку: чи побачить він на валах польські значки, коли розплющить очі? Чи побачить, чи не побачить? Там галасують усе голосніше, там вереск якийсь нечуваний. Невже сталося щось? Крики долинають із самого табору.

Що ж це? Що ж стряслося?

– Боже всемогутній!

Зойк цей вивергнувся із грудей пана Скшетуського, коли, розплющивши очі, побачив він на валу замість величезного золотого коронного стягу малиновий із архангелом.

Позицію було взято.

Увечері намісник дізнався від Захара, як усе було. Не даремно Тугай-бей називав Хмельницького змієм: у хвилини найвідчайдушнішого опору підучені Балабанові драгуни перекинулися до козаків і, накинувшись із тилу на власні корогви, допомогли знищити їх повністю.

Увечері ж намісник побачив полонених і був присутнім при кончині молодого Потоцького, горло якому пронизала стріла. Прожив той після поразки всього декілька годин і помер на руках Стефана Чарнецького. «Скажіть батькові… – прошепотів, помираючи, молодий каштелян, – скажіть батькові, що я… як лицар…», але не зміг вимовити нічого більше. Душа його покинула тіло й понеслася в небеса. Скшетуський довго потім не міг забути це бліде обличчя й блакитні очі, зведені в смертний час до неба. Пан Чарнецький клявся над холонучим тілом, що, коли Господь дасть йому здобути волю, він ріками крові за смерть друга й ганьбу поразки помститься. І жодної сльозинки не скотилося по суворому лицю його, бо це був лицар залізний, багатократно подвигами відваги уславлений, чоловік, ніяким нещастям на зломлений. І обітниці свої виконав. Зараз же, замість того щоб журитися, він перший і підбадьорював Скшетуського, що страшенно мучився через поразку й ганьбу Речі Посполитої. «Річ Посполита не однієї поразки зазнала, – говорив пан Чарнецький, – але невичерпні сили таяться в ній. Не зломила її досі нічия могуть, не зломлять і селянські бунти, за які Господь сам і покарає, бо хто проти влади повстає, той його волі заперечує. Стосовно ж поразки, яка і дійсно прикра, – так хто її зазнав? Гетьмани? Коронне військо? Ні! Після відпадіння та зради Кречовського військо, що його вів Потоцький, тільки передовим загоном і можна було вважати. Смута невідворотно пошириться по всій Україні, бо мужва там зарозуміла й до войовництва вдатна, та бунтують же там не вперше. Заколот утихомирять гетьмани з князем Яремою, сили котрих досі стоять недоторкані; значить, чим запекліший бунт спалахне, тим, погашений цього разу надовго, а може, на вічні часи, швидше вгамується. Нікчемний вірою й невеликий духом, хто вважає, що якийсь козачий отаман із таким собі мурзою татарським можуть всерйоз погрожувати могутньому народові. Погані справи були б у Речі Посполитої, коли б якась селянська смута могла впливати на її долю та існування. Воістину легковажно збиралися ми в цей похід, – підсумував пан Чарнецький, – і, хоча передовий наш загін розгромлено, вважаю я, що гетьмани не мечем, не зброєю, а батогами можуть бунт цей придушити».

І коли говорив він так, здавалося, що говорить не полоненик, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Така велич духу й така віра в Річ Посполиту були бальзамом для ран намісника. Він власними очима спостерігав військо Хмельницького зблизька, через те воно його дещо заворожило, тим паче що аж до нинішнього дня супроводжувала військові цьому удача. Та мав рацію, можливо, пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять незрушені, а за ними – вся могуть Речі Посполитої, вся незаперечність влади і волі Божої. Так що розставався намісник із паном Чарнецьким вельми збадьорений і душею веселий, а розстаючись, запитав іще, чи не має наміру той зразу повести переговори з Хмельницьким про звільнення.

– Тугай-беїв я полоненик, – відповів пан Стефан. – Йому ж і викуп заплачу, а з отаманцем цим справи мати не хочу і катам його призначаю.

Захар, який влаштував пану Скшетуському побачення з полонениками, повертаючись із ним до воза, теж утішав його.

– Не з молодим Потоцьким воно важкенько, – говорив він. – З гетьманами буде важкенько. Справу ж бо тільки почато, а чим закінчиться, сам Бог знає! Гей, набрали татари і козаки польського добра, та взяти і зберегти не одне й те ж. А ти, дитино, не горюй, не сумуй, тобі й так воля буде – ти до своїх підеш, а старий тужити за тобою буде. На старості літ гірше нема самому на світу залишитися. А з гетьманами важкенько буде, ой, важкенько!