Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Друга стріла свиснула, коли пан Лонгинус вимовив: «Преславна Діва!» – і застрягла в нього в плечі.

Слова літанії змішалися зі свистом стріл.

І коли пан Лонгинус сказав: «Ранкова зірка!», стріли вже стирчали у нього в плечах, у боці, у ногах… Кров з рани на скроні заливала очі, і вже немов крізь імлу бачив він татар, галявину і свисту стріл уже не чув. Почував лише, що слабшає, що ноги підламуються, голова падає на груди… і нарешті звалився на коліна.

Ще він устиг сказати зі стогоном: «Цариця ангелів!» – і то були останні його слова на землі.

Ангели небесні підхопили його душу й поклали, немов світлу перлину, до ніг «цариці ангелів».

Наступного ранку Володийовський із Заглобою стояли на валу серед воїнства, не спускаючи очей із табору, відкіля сунула юрба черні. Скшетуський був на раді в князя, наші ж лицарі, скориставшись перепочинком, згадували вчорашній день і міркували, чого пожвавився ворожий стан.

– Не до добра це, – сказав Заглоба, показуючи на величезну чорну хмару, що наближалася. – Мабуть, знову на приступ підуть, а тут уже руки відмовляються служити.

– Який ще в цю пору, серед білого дня, приступ! – заперечив невеличкий лицар. – Хіба що вчорашній наш вал захоплять і під новий почнуть підкопи та стрілятимуть з ранку до вечора.

– Добре б настрахати їх із гармат.

На що Володийовський відповів, притишивши голос:

– Із порохом погано. При такій витраті, боюсь, і на шість днів не вистачить. Але на той час король приспіти мусить.

– Ех, або пан, або пропав. Тільки б Лонгинус, бідолаха наш, благополучно пробрався! Я вночі очей не заплющив, усе про нього думав; тільки здрімну, відразу його в прескрутних обставинах бачу – і така мене брала жалість, просто в піт кидало. Немає кращої за нього людини! В усій Речі Посполитій і вдень із свічкою не знайти – хоч шукай тридцять літ і три роки.

– А чого ж ви вічно кепкували з нього?

– Тому що язик у мене за серце зліший. Уже краще не згадуйте, пане Міхал, не роз’ятрюйте душі, я й так себе гризу; не дай Боже з ним яке лихо станеться – до смерті не знатиму спокою.

– Надто ви, пане, себе мучите. Він на вас ніколи зла не тримав, сам чув, як говорив: «Язик кепський, а серце – золоте!»

– Дай йому Боже здоров’я, шляхетному нашому другові! По-людському він, щоправда, слова сказати не вмів, зате ця вада, як і решта, з лихвою найвищими чеснотами відшкодовувалися. Як гадаєте, пройшов він, га, пане Міхал?

– Ніч була темна, а мужва після вчорашнього погрому fatigati страшенно. Ми надійної не виставили варти, а вже вони либонь і поготів!

– І слава Богу! Я ще панові Лонгину наказав про князівну, сердегу нашу, розпитати гарненько, чи не трапилось її кому бачити: мені здається, Редзян мав до королівських військ пробиватися. Пан Лонгинус про відпочинок, звичайно, й не помислить, а з королем сюди прийде. У такому разі можна про неї чекати незабаром вістей.

– Я на спритність цього малого вельми сподіваюся: чи так, чи інак, він її врятував, думаю. Вік буду нерозважний, коли її яке лихо спіткає. Недовго я знав князівну, але нітрохи не сумніваюся, що, якби в мене сестра була рідна, і та б не була дорожчою.

– Вам сестра, а мені ж бо вона як дочка. Від тривог цих у мене, так і дивися, борода зовсім побіліє, а серце від жалості розірветься. Не встигнеш полюбити людину, раз, два – і вже її немає, а ти сиди, лий сльози, журися, поїдом себе їж та думай гірку думу, а до того ж іще в череві порожньо, в шапці діра на дірі, й вода, як крізь ветху стріху, на лисину капле. Собакам нині в Речі Посполитій краще живеться, ніж шляхті, а вже нам чотирьом усіх гірше. Може, пора в ліпший світ вирушати, як по-вашому, га, пане Міхал?

– Я не раз думав розповісти про все Скшетуському, так одне мене стримувало: він сам ніколи слівцем її не згадає, а якщо, часом, хто обмовиться в розмові, здригнеться тільки, начебто його ножем укололи в серце.

– Давайте, викладайте, колупайте рани, що пришерхли у вогні боїв, а її, може, татарин який уже через Перекоп за косу тягне. У мене в очах язики полум’яні танцювати починають, ледве я таке собі уявляю. Ні, настав час помирати, не інакше, – муки сущі жити на світі. Хоч би пан Лонгинус благополучно пробрався!

– До нього за його чесноти небеса більш, ніж до кого іншого, мусять бути прихильними. Одначе гляньте, мосьпане, що там набрід витворяє!..

– Нічого не бачу – сонце в очі світить.

– Вал наш учорашній розкопують.

– Говорив я, треба чекати штурму. Ходімо, пане Міхал, скільки можна так стояти!