Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Друзі ні словом не дорікнуть його, якщо він повернеться. Він скаже, що діло це перевершує людські сили, і вони самі, послухавши його, не підуть і не пошлють нікого іншого – і далі будуть чекати милості Господньої та королівської.

А якщо Скшетуський піде й загине?

«Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Усе це спокуса сатанинська, – подумав Лонгинус. – Смерть прийняти я готовий, а нічого гіршого мене не спіткає. Це диявол насилає страх на слабку душу; мертві тіла, морок, пустеля – сатана нічим не погребує».

Невже лицар ганьбою себе покриє, славу свою дозволить заплямувати, збезчестить добре ім’я – військо від загибелі не врятує, зневажить вінець небесний? Ні, ніколи!

І пішов далі, простягаючи перед собою руки.

Раптом знову йому почувся глухий шум, але вже не з польського стану, а з протилежного боку – неясний поки що, але густий і грізний, начебто в темному лісі раптово заричав ведмідь. Одначе тривога вже залишила душу пана Лонгина, туга більше не стискувала груди, а поступилася місцем солодким спогадам про близьких, і тоді, немов у відповідь на погрозу, що насувалася з табору, він іще раз повторив у душі: «І все-таки я піду».

Через деякий час він опинився на тому самому побоїщі, де в день першого штурму княжа кіннота розбила яничарів і козаків. Дорога тут вирівнялася, менше попадалося ровів, ям, землянок, і майже зовсім не стало трупів – козаки встигли прибрати тіла полеглих у перших боях. І світліше трохи зробилося, тому що ніякі перешкоди не застували тепер простору. Поле похило спускалося до півдня, але пан Лонгинус відразу звернув круто, наміряючись прослизнути між західним ставком і козацьким станом.

Тепер він ішов швидко, без затримок і вже, здавалося, досяг межі табору, коли нові звуки змусили його насторожитися.

Лицар негайно зупинився і після недовгого чекання почув тупіт та форкання коней, що наближалися.

«Козацький дозор!» – подумав він.

Тут слуху його досягли людські голоси, і він прожогом кинувся вбік, а намацавши ногою першу ж нерівність ґрунту, упав на землю і завмер, витягнувшись на весь зріст, стискаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.

Тим часом вершники під’їхали ще ближче й нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх перерахувати, зате чув кожне слово з розмови.

– Їм тяжко, та й нам не легше, – говорив якийсь сонний голос. – А скільки добрих козаків землю гризе!

– Господи! – відгукнувся інший голос. – Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?

– Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують нас пов’язати, коли більше нікого буде.

– І на вигонах з нашими зчіпляються раз у раз. Батько заказав у їхні коші ходити – хто піде, назад не повертається.

– Кажуть, серед торговців, що за військом ідуть, переодягнені ляхи є. Щоб уже їй кінець прийшов, війні цій!

– Поки тільки гірше стало.

– Король із лядською раттю близько – ото страх!

– Ех, інша справа на Січі – спав би зараз і турбот не відав, а тут шастай ночами, як сіромаха.

– А тут і cправді, певно, сіромахи водяться: он як хропуть коні.

Голоси помалу віддалялись і нарешті зовсім їх не стало чути. Пан Лонгинус підвівся й пішов далі.

Зарядив дощик, дрібний, як осіння мряка. Зробилося ще темніше.

Ліворуч од пана Лонгина, версти за дві, блиснув слабенький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже ясно було, що він на краю табору.

Вогники були неяскраві й нечисленні – видно, в таборі всі вже спали, може, подекуди тільки пили або готували їжу на завтра.

– Дяка Господу, що я після штурму та вилазки вийшов, – сказав собі пан Лонгинус. – Утомилися вони, мабуть, смертельно.

Ледь він так подумав, удалечині знову почувся кінський тупіт – другий дозор їхав назустріч.

Земля в тім місці виявилася більш горбиста, тому і сховатися було легше. Караульщики проїхали так близько, що ледве не зачепили пана Лонгина. На щастя, коні, що звикли до лежачих навколо тіл, не злякалися. Лонгинус пішов далі.

Протягом якої-небудь тисячі кроків він іще двічі натикався на патрулів. Напевно, табір по всьому периметру охоронявся більше, ніж очі в лобі. Пан Лонгинус тільки радів у душі, що не зустрічає піших дозорів, які зазвичай виставлялися на підступах до табору, щоб оповіщати кінну варту.

Але радість його була недовгою. Не пройшов він і версти, як попереду, не далі ніж за десять кроків, замаячіла чорна постать. Який не безстрашний був пан Лонгинус, одначе відчув немовби легкий дрож у крижах. Відступати або звертати було вже пізно. Постать поворухнулася, мабуть, його запримітивши.