Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Була б задоволена ваша княжа милість нами й полками нашими.

– Ну що ж! – сказав князь. – Противник далеко?

– Передові загони близько, та головні сили тільки на ранок сюди з’являться.

– Чудово! Значить, маємо час. Звеліть же, панове, пройти вашим полкам через майдан, а ми подивимось, яких воїнів привели ви і в яке діло з ними йти можна.

Полковники повернулися до полків і майже зразу ж увійшли з ними в розташування княжого війська. Латники з головних княжих корогов повиходили подивитися на нових побратимів. Першими, у важких шведських шоломах із високими гребенями, ішли королівські драгуни, що їх вів капітан Гіза. Коні під ними були подільські, та один в один і ситі; вершники, свіжі, відпочилі, у яскравому обмундируванні, виглядом своїм разюче відрізнялися від виснажених княжих полків, одягнених у пошарпані й вигорілі на сонці мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, замикав Корицький. Схвальний гомін пройшов серед княжого лицарства, коли воно бачило зімкнутий німецький стрій. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Ішли вони по тридцять у ряд, гучно як один, карбуючи сильний і помірний крок. І всі вояки високі на зріст, плечисті, бувалі, що воювали не в одній країні і не в одній битві, майже всі ветерани тривалої німецької війни, справні, дисципліновані та досвідчені.

Коли вони порівнялися з князем, Осинський крикнув: «Halt!» [122]– і весь полк зупинився як укопаний; офіцери підняли тростини, а хорунжий здійняв прапор і, розмахуючи ним, тричі схилив перед князем.

– Vorwдrts! [123]– скомандував Осинський.

– Vorwдrts! – відгукнулись офіцери, і полк рушив уперед.

Точнісінько так, навіть іще злагодженіше, показав своїх Корицький, а вигляду його воїнів пораділи всі жовнірські серця, а Ярема, знавець із знавців, той навіть узявся в боки від задоволення й дивився, й усміхався – адже піхоти йому саме і бракувало, – і розумів, що ліпшої в цілому світі не знайти. Почувався він тепер зміцнілим і вважав, що досягне успіхів у всіх ратних починаннях. Офіцери ж вели бесіду про різні військові матерії та бойові якості різних вояків, яких на білому світі зустріти можна.

– Добряча піхота запорізька, особливо з-за бруствера оборонятися, – зазначив Слєшинський, – але ці їй не поступляться, бо вимуштрувані.

– Ба! Та вони значно кращі! – заперечив Мігурський.

– Одначе це народ важкий, – сказав Вершулл. – Я з моїми татарами беруся за два дні так їх вимотати, що на третій можна буде, як баранів, їх різати.

– Що ви, ваша милість, вигадуєте! Німці – вояки добрі.

На це пан Лонгинус Підбийп’ятка своєю співучою литовською говіркою зауважив:

– Господь, він у милосерді своїм різні нації різними доблестями обдарував. Чув я, що нема на світі ліпше нашої кінноти, і, знову ж, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.

– Бо Господь по справедливості вирішує! – заявив пан Заглоба. – Вашій милості, приміром, дав багатство чимале, здоровенний меч і важку руку, а тяму невелику.

– Уже присмоктався до нього, наче кінська п’явка, – сміючись, сказав Скшетуський.

А пан Підбийп’ятка очі заплющив і зі звичайною зворушеністю сказав:

– Слухать гидко! Вашій же милості він дав язика дуже вже довгого!

– Якщо наполягаєте ви, що Господь учинив помилково, його мені даючи, тоді разом зі своєю невинністю до пекла вирушите, бо волю Божу оспорюєте…

– Ет! Хто вашу милість перебалакає! Базікаєте й базікаєте.

– А чи знаєте ви, добродію, чим людина від тварин одрізняється?

– А чим?

– А от розумом і мовою.

– От дав же йому, так дав! – сказав полковник Мокрський.

– Якщо ж ви, пане, не розумієте, чого в Польщі найліпша кіннота, а в німців – піхота, так я вам поясню.

– Чого? Чого? – зацікавилися кілька офіцерів.

– Значить, так… Коли Господь Бог коня створив, привів його до людей, аби творіння Боже вихваляли. А попереду тут як тут – німець, вони ж куди хочеш пролізуть. Показує, значить, Господь Бог коня й запитує німця: що, мовляв, оце таке? А німець і скажи: «Pferd!» [124]– «Що? – запитує Творець. – Значить, ти про моє творіння «пфе!» говориш? А не будеш ти за те, пико невмита, на сій тварі Божій їздити, а якщо й будеш, так гірше за інших». Сказавши це, він коня полякові й подарував. Ось чого польська кіннота найліпша, а німці пішкодрала за Господом Богом учепились – прощення просити, так найліпшою піхотою і зробилися.

– Оце ваша милість вельми спритно вивела, – сказав пан Підбийп’ятка.