Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Пан Ян хутко кинувся до дверей, але ті несподівано відчинилися самі, а в них з’явилася вогниста голова Вершулла, посланого з надвірними татарами в далекий роз’їзд.

– Ваша княжа милість! – промовив він, задихавшись. – Кривоніс Полонне взяв, людей десять тисяч усіх до одного знищив. І жінок, і дітей!

Полковники знову почали сходитись і тіснитися навколо Вершулла, прибіг і київський воєвода, а князь стояв приголомшений, тому що такого повідомлення він ніяк не очікував.

– Там же сама русь зачинилася! Не може такого бути!

– Жодної живої душі в місті не лишилося.

– Чули, добродію, – сказав князь, звертаючись до воєводи. – От і ведіть переговори з противником, який навіть своїх не щадить!

Воєвода засопів і сказав:

– Собачі душі! Раз так, тоді чорт з ним із усім! Я з вашою княжою милістю далі піду!

– Брат ви мені, значить! – мовив князь.

– Хай живе воєвода київський! – закричав старий Зацвілиховський.

– Хай живе злагода!

А князь знову звернувся до Вершулла:

– Куди вони з Полонного підуть? Відомо?

– Схоже, на Старокостянтинів.

– Боже! Значить, полки Осинського та Корицького пропали, з піхотою вони втекти не встигнуть. Забудьмо ж образу й поспішімо на поміч. У сідло! У сідло!

Лице князя просяяло радістю, а рум’янець знову вкрив запалі щоки, бо стезя слави знову відкрилася перед Яремою Вишневецьким.

Військо минуло Старокостянтинів і спинилося в Росоловцях. Князь розміркував, що, коли Корицький та Осинський отримають повідомлення про взяття Полонного, вони будуть одступати на Росоловці, а якщо ворог їх переслідуватиме, він, несподівано для самого себе, між ними і всіма княжими силами ніби в пастку потрапить і тим скоріше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого підтвердилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Роз’їзди, і значні, й невеликі, було розіслано навсібіч. Князь же з декількома полками зупинився в очікуванні противника в селі. І ось увечері татари Вершулла повідомили, що по старокостянтинівській дорозі підходить якась піхота. Почувши це, князь в оточенні офіцерів і декількох десятків людей добірного товариства вийшов на ґанок, аби споглядати прибуття війська. Тим часом невідомі полки, сповістивши про себе голосами сурем, зупинилися біля околиці, а два захекані полковники щодуху примчали перед лице князя пропонувати свою службу. Це були Осинський і Корицький. Побачивши Вишневецького, а при ньому значний лицарський почет, вони вельми зніяковіли і, невпевнені в прийомі, низько схилившись, мовчки очікували, що ж він скаже.

– Колесо фортуни повертається і чваньків принижує, – мовив князь. – Не побажали ви, шановні панове, прибути по зову нашому, тепер ми незвані прийшли.

– Ваша княжа милість! – сміливо сказав Осинський. – Усім серцем бажали ми під орудою вашою служити, але заборону мали чітку. Хто її наклав, хай за неї й відповідає. Ми ж просимо вас вибачити, хоча й не винуваті, бо, як люди військові, зобов’язані коритися й не сваволити.

– Значить, князь Домінік наказ скасував? – запитав князь.

– Наказ не скасовано, – сказав Осинський, – одначе він уже нас не зв’язує, бо єдиний порятунок і збереження полків наших у великодушності до нас вашої княжої милості, під чиєю рукою віднині жити, служити і вмирати бажаємо.

Слова ці, пройняті мужньою рішучістю, та й сама постать Осинського справили на князя та його сподвижників схвальне враження. Осинський був воїном знаменитим і хоча в молодих літах, оскільки було йому не більше сорока, та в ратному ділі вельми досвідчений, а досвіду він у іноземних арміях набув. Знавця вигляд його не міг не порадувати. Високий, стрункий як тополя, із зачесаними догори рудими вусами і шведською бородою, виглядом і поставою він був достеменний полковник із німецької війни. Корицький, родом татарин, ні в чому на нього не був схожий. Маленького зросту і крижастий, погляд він мав похмурий, і предивно було бачити його в чужоземному костюмі, що не відповідав його східним рисам. Він командував полком відбірної німецької піхоти і знаменитий був як мужністю, так і мовчакуватістю, а ще залізною дисципліною, котрої вимагав од своїх підлеглих.

– Чекаємо розпоряджень вашої княжої милості, – сказав Осинський.

– Дякую за рішучість, а послуги приймаю. Я знаю, що жовнір мусить коритися, і якщо за вами посилав, то тільки тому, що уявлення не мав про заборону. Чимало поганих і гарних хвилин судилося нам однині пережити разом, але маю надію, що ви, панове, задоволені будете новою службою.