Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Загони саме проходили біля підніжжя, і, бачачи його на вершині коло хреста з булавою в руці, вояки із своїх грудей разом видобули клич:

– Хай живе князь! Хай живе вождь наш і гетьман Вишневецький!

І сотні знамен схилилися перед ним, гусари грізно брязнули нараменниками, гримнули, вторячи вигукам, литаври.

Тоді князь вихопив шаблю і, здійнявши її та погляд свій до неба, сказав таке:

– Я, Ярема Вишневецький, воєвода руський, князь на Лубнах і Вишневці, клянуся тобі, Боже, Єдиний у Святій Трійці, і тобі, Пресвята Матір, що, піднявши шаблю цю проти заколотництва, від якого вітчизні нашій ганьба, доти її не складу, поки вистачить мені сил і життя, поки ганьби не змию, всякого ворога до підніжжя Речі Посполитої не повергну, Украйни не заспокою та бунтів холопських у крові не втоплю. І як обітницю свою покладаю від чистого серця, так і ти мені, Господи Боже, поможи! Амінь!

Сказавши це, він постояв іще якийсь час, утупившись у небеса, після чого поволі з’їхав із вершини до корогов. Військо прийшло на ніч у Басань, сільце пані Криницької, що стріла князя навколішки біля воріт, бо холопи, від яких вона за допомогою найвірнішої челяді відбивалась, обложили її вже в маєтку, та раптовий прихід війська врятував і її, і дев’ятнадцятеро її дітей, серед яких самих тільки панночок було чотирнадцять. Князь, давши розпорядження бунтівників схопити, послав Понятовського, ротмістра козацької корогви, до Канева й той цієї ж ночі привів п’ятьох запоріжців васюринського куреня. Всі вони брали участь у корсунській битві та, припечені вогнем, зробили князеві точну про неї реляцію. Божилися вони також, що Хмельницький досі ще в Корсуні. Тугай-бей же з ясиром, здобиччю і з обома гетьманами подався в Чигирин, звідки збирався піти в Крим. Чули вони, що Хмельницький просив його Війська Запорізького не полишати, а разом іти проти князя, одначе мурза на це не погодився, відговорюючись, що після розгрому польського війська та захоплення в полон гетьманів козаки можуть упоратись і самі, а йому ждати, мовляв, більше не можна, позаяк у нього весь ясир перемре. Допитані про сили Хмельницького, схоплені козаки називали їх число тисяч із двісті, але всякого наброду, добрих же – себто запоріжців і козаків панських та городових, які пристали до бунту, – лише п’ятдесят тисяч.

Дізнавшись про це, князь піднісся духом, думаючи до того ж значно за Дніпром посилитися за рахунок шляхти, вцілілих жовнірів коронного війська і, нарешті, панських дружин. Отож на ранок наступного дня він вирушив далі.

За Переяславом військо ввійшло у величезні глухі ліси, що тяглися вздовж по Трубежу до самого Козельця і далі вже до Чернігова. Був кінець травня – спека стояла страшенна. У лісах замість очікуваної прохолоди виявилося так парко, що людям і коням нічим було дихати. Худоба, що її вели за табором, падала на кожному кроці або, почувши воду, мчала до неї, мов скажена, перекидаючи вози і чинячи давку. Почали падати й коні, особливо у важкій кавалерії. Ночі були нестерпними через страшенну кількість комах і надто сильний запах живиці, котру з причини спекотних днів дерева губили більше, ніж зазвичай.

Так пропленталися вони чотири дні, а надвечір п’ятого спека зробилася неймовірною. З настанням ночі коні почали хропти, а худоба жалібно ревіти, ніби в передчутті якоїсь небезпеки, що її люди не могли поки що вгадати.

– Кров почули! – точилися балачки в натовпах біженських шляхетських сімей.

– Козаки за нами йдуть! Битва буде!

Од розмов цих жінки заголосили, чутки дійшли до челяді, зчинився переполох, почалася тиснява, вози обганяли один одного або з’їжджали з битого шляху просто в ліс, де і застрягали між деревами.

Відряджені князем люди швидко відновили порядок, а вусібіч вислано було загони, розвідати, чи дійсно виникла якась небезпека.

Скшетуський, що добровільно пішов із волохами, повернувся вдосвіта першим, а повернувшись, одразу вирушив до князя.

– Що у вас? – запитав Ярема.

– Ваша ясновельможність, ліси горять.

– Підпалені?

– Так точно. Я схопив кількох людей, і вони зізналися, що Хмельницький охочих послав услід вашій ясновельможності. Вогонь, якщо вітер буде сприятливий, підкладати.

– Живцем захотілося йому нас підсмажити, в битву не вступаючи. Давайте-но сюди людей тих.

За хвилину привели трьох чабанів, диких, тупих, переляканих; вони зразу ж зізналися, що їм і справді велено було ліси підпалювати.

Розповіли вони ще, що вслід князеві послано військо, та воно йде на Чернігів іншою дорогою, ближчою до Дніпра.