Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Та ось сів у сідло і князь. Полкові знамена схилилися перед ним, на валах загуркотіли гармати; ридання, гамір натовпу і вигуки змішалися з голосами дзвонів, стріляниною, звуками військових сурем, гримотінням литавр. Рушили.

Уперед пішли дві турецькі корогви під орудою Розтворовського та Вершулла, затим артилерія пана Вурцеля і піхота оберштера Махницького, за ними їхала княгиня із фрауціммером і весь двір, потім вози з поклажею, потім волоська корогва пана Биховця і, нарешті, основні сили війська – головні полки важкої кавалерії, панцирні й гусарські корогви, а в ар’єргарді – драгуни й козаки.

За військом тяглася нескінченною і строкатою змією вервечка шляхетських повозів із сім’ями тих, хто після від’їзду князя залишатися на Задніпров’ї не захотів.

У полках грали сурми, та серця у всіх обливалися кров’ю. Кожне, дивлячись на ці стіни, думало: «Люба домівко, чи побачу тебе коли-небудь іще?» Виїхати легко – повернутися важко. А кожне ж залишало тут якусь частинку душі й милі спогади. І всі погляди востаннє зверталися до замку, до міста, до дахів будинків, до веж костьолу і маківок церков. Кожне знало, що залишає воно тут, але не знало, що очікує його там, у блакитній цій далині, куди всі вирушали…

І було в усіх на душі печально. А місто волало вслід усім голосами дзвонів, мовби благаючи й заклинаючи не покидати його, не піддавати невідомим і недобрим наступним випробуванням; місто волало, ніби жалібним цим дзвоном хотіло попрощатись і лишитися в пам’яті…

Тому, хоча вся вервечка й рухалася геть, голови були повернуті до міста й на всіх обличчях можна було прочитати: «Невже востаннє бачимося?»

О так! З усього цього війська й натовпу, з усіх цих тисяч, які йшли зараз із князем Вишневецьким, ні йому самому, ні будь-кому іншому більше не судилося побачити ні міста, ні цієї землі.

Сурми співали. Табір рухався неквапно, та безупинно, і через якийсь час місто почало затягуватися блакитним серпанком. Незабаром будинки й дахи зовсім злилися в одну пляму, що сяяла на сонці. Тоді князь пустив коня вперед і, виїхавши на високе узгір’я, довго й нерухомо дивився в той бік. Місто це, що сяяло зараз у сонячному світлі, і весь цей край, доступний для огляду звідси, власними руками сотворили його пращури і він сам. Вони, Вишневецькі, перетворили глуху колись пустку на обжиту країну, зробили її придатною для людського перебування й воістину створили Задніпров’я. Більшу частину турбот узяв на себе князь. Це він будував костьоли, вежі яких височать там, над дахами, він укріпив місто, він сполучив його дорогами з Україною, він вирубував ліси, осушував болота, споруджував замки, засновував села й поселення, залучав поселенців, переслідував грабіжників, захищав од інкурсій татарських, зберігав мир, орачу й купцеві жаданий, забезпечував верховенство закону та справедливості. Завдяки йому край цей жив, розвивався і процвітав. Князь був його душею й серцем – і ось тепер усе доводилося кидати. Ні, не земель цих неозорих, рівних за величиною цілим німецьким князівствам, жаль було князю, але витрачених своїх зусиль; він знав, що, коли він піде звідси, все пропаде, справу багатьох років одразу буде знищено, все піде прахом, запанує здичавіння, запалають села й міста, татарин напоїть коня із тутешніх річок, чагарі піднімуться на попелищах, і, якщо Бог дасть повернутися, все-все доведеться починати заново, а можливо, вже не буде сил і не вистачить часу, і завзяття такого, яке було, забракне. Тут прожито роки, що принесли йому хвалу серед людей і заслуги перед Господом, але тепер і хвала і заслуги розвіються з димом…

І дві сльози поволі скотилися по його щоках.

Були це останні сльози, тепер лишилися в очах воєводи тільки блискавки.

Княжий кінь витягнув шию й заіржав, іржанню його відразу відповіли коні в корогвах. Голоси їхні відвернули князя від печальних думок і вселили в нього надію. Адже лишилося в нього шість тисяч вірних товаришів, шість тисяч шабель, завдяки яким весь світ перед ним розкритий і котрих, як єдиного порятунку, очікує скривджена Річ Посполита. Задніпровська ідилія завершилась, але там, де стріляють гармати, де палають села й міста, де ночами з іржанням татарських коней і козацькими криками зливається плач невільників, стогони чоловіків, жінок і дітей, – там можна діяти, там слава визволителя і батька вітчизни досяжна… Хто ж до вінця того руку простягне, хто ж кинеться рятувати таку зганьблену, мужицькими ногами сплюндровану, принижену, гинучу вітчизну, якщо не він – князь, якщо не це військо, що там, унизу, зброєю на сонці блищить і сяє?