Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Червоне і чорне

У формі цього твору Стендаля теж є своя закономірність. Кредо письменника завжди було реалістичним, демократичним, анти-міщанським і, крім того, новаторським. „Ми зовсім не подібні, – писав він ще в 20-і рр., – до тих маркізів у розшитих камзолах і великих чорних перуках вартістю в тисячу екю, які близько 1670 року обмірковували п'єси Мольєра і Расіна. Ці великі люди мусили догоджати маркізам і працювати для них. Я тверджу, що віднині слід писати… для нас, мислячих, серйозних молодих людей 1823 року“. Він зневажав вилощену мову авторів, які вийшли з дореволюційних аристократичних салонів, і згадував слова геніального французького живописця Давіда, який ще напередодні Революції XVIII ст. помітив, що жанр давньої французької школи вже не відповідав уподобанням народу, в якого починала розвиватися жадоба рішучих дій.

„У мене тільки одне правило: бути ясним. Якщо я не буду зрозумілим, весь мій світ буде знищено“, – писав Стендаль.

Ця чітко окреслена теза лягла в основу всіх кращих романів письменника. Та в кожному з них, відповідно до змін у проблематиці, знаходимо нові художні елементи, нові настрої. Як писав Ж. Прево: „Червоне і чорне“ – роман більш палкий, „Люсьєн Левен“ – більш обдуманий, „Пармський монастир“ – більш натхненний».

Продиктований за 52 дні, останній роман Стендаля був своєрідною імпровізацією, що надзвичайно тішило автора. Звідси, мабуть, легка, приємна, щира і ясна манера розповіді, блискуча, захоплююча інтрига, осяйні герої… Стендаль – митець надзвичайно імпульсивний, та аж ніяк не схильний до ідеалістичного інтуїтивізму. Його роман, як завершена ідейно-художня єдність, міцно стоїть на ґрунті історії Італії часів наполеонівських воєн та карбонаризму з їх класовими й політичними проблемами, моральною й психологічною атмосферою. За легким плином «пригодницької» фабули не можна не відчути розгортання серйозної, напруженої авторської думки.

Стендаль – письменник глибоко політичний. Це відчувається уже в «Червоному і чорному», де соціальний конфлікт героя з навколишнім середовищем виразно обумовлений політичними факторами дворянсько-клерикальної монархії Карла X. Після поїздки до Франції у 1833 р., коли ще були свіжі сліди кривавих розправ уряду з повстаннями ліонських ткачів та паризьких республіканців, свою ненависть до фінансової аристократії, що тоді панувала у Франції, Стендаль втілив у великому, на жаль, незакінченому белетристичному творі «Червоне і біле», або «Люсьєн Левен».

Герой роману – син паризького банкіра, слабкіший, інертніший за Сореля. Але малюнок епохи зроблено у цьому творі ще більш різко й політично загострено.

Користуючись сюжетною біографією героя, спочатку студента Політехнічної школи, пізніше офіцера кавалерійського полку і, нарешті, чиновника міністерства внутрішніх справ, Стендаль показує читачам Париж і французьку провінцію початку 30-х років, легітимістські змови і діяльність республіканців, але головну увагу зосереджує на викритті суспільства Липневої монархії та її державного апарату.

Усе суспільство епохи Луї-Філіппа у його вищих сферах отруєне владою грошей, воно ґрунтується на політичній безпринципності й запроданстві; міністри грають на біржі і програють інтереси Франції, конкуруючи в цьому з самим «королем французів»; парламентські вибори перетворилися на брудне гендлярство; промисловість розвивається лише заради збагачення окремих осіб, а пролетаріат голодує.

За силою прямого, неприхованого викриття зовнішньої й внутрішньої політики буржуазної монархії, за рішучістю, з якою була поставлена проблема становища робітничого класу, цей роман не мав собі рівних у французькій літературі тридцятих років XIX століття.

На італійському матеріалі політична тема «вибухнула» 1829 р. в новелі «Ваніна Ваніні», присвяченій ідеї революційного обов'язку. Далі вона голосно зазвучала в «Італійських хроніках», де, поряд з мотивами кохання, розбитого соціальною нерівністю, помсти за розтоптану гідність тощо, з'являлися оповідання про італійських «бригантів» XVI–XVII століть, яких Стендаль вважав за «політичних борців», «захисників народу», попередників карбонаріїв. «Італійські хроніки», мабуть, найближче стояли до тематики, духовної атмосфери та стилю «Пармського монастиря».

До 1848 р. про Стендаля, якого Бальзак називав «одним з найзначніших розумів» свого часу, було написано всього кілька статей. Перша збірка його творів у Франції вийшла в період між 1854–1871 рр. Але на початку нового століття, коли інтерес до талановитого й самобутнього письменника незмірно виріс у всьому світі, було створено так званий Клуб Стендаля, метою якого стало докладне вивчення й популяризація його спадщини. Відтоді, як свідчать бібліографічні джерела, щороку виходили у Франції та за її межами монографічні праці й журнальні статті, присвячені студіюванню творів Стендаля, а також його неопублікованих рукописів, архівних матеріалів тощо. Не можна не назвати в позитивному плані величезну дослідницьку діяльність одного з кращих знавців Стендаля у Франції Анрі Мартіно. Велике значення мала книга Луї Арагона «Світ Стендаля», що містила принципово важливі узагальнення. Робота прогресивних критиків Заходу над Стендалем триває.