Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Червоне і чорне

Це раптове рішення трохи розважило його. «Одна з цих двох жінок мусить бути моєю», – казав він сам собі і думав, що йому було б значно приємніше упадати за пані Дервіль – не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тільки гувернером, якого поважають за вченість, а не простим майстровим з ратиновою курточкою під пахвою, яким він уперше з'явився перед пані де Реналь.

А в очах пані де Реналь він був найчарівнішим саме в образі робочого парубійка, що, зашарівшись від хвилювання, стояв біля дверей дому, не наважуючись подзвонити.

Ця зарозуміла, як на думку місцевих буржуа, жінка не надавала значення чинам; найнезначніші вчинки для неї важили значно більше, ніж світське становище людей. В її очах биндюжник, який виявив хоробрість, заслуговував на більшу шану, ніж хвацький капітан-гусар із закрученими вусами і люлькою в зубах. А Жульєнова душа здавалася їй шляхетнішою, ніж серця її кузенів, уроджених і навіть титулованих дворян.

Обмірковуючи далі своє становище, Жульєн вирішив, що не варто домагатися перемоги над пані Дервіль, яка, мабуть, помітила прихильність до нього пані де Реналь. Отже, він повернувся у думці до неї і запитував себе: «А що я знаю про вдачу цієї жінки? Тільки одне: перед моєю подорожжю я брав її руку, вона її в мене висмикувала, – сьогодні я вивільняю свою руку, а вона бере її й стискає. Ось прекрасна нагода помститися за всю її зневагу до мене. Хто зна, скільки в неї було коханців! Може, вона вибрала мене тільки тому, що їй тут зручно зі мною зустрічатись».

Отакі, на жаль, наслідки надмірної цивілізації. Душа двадцятирічного юнака, що дістав таку-сяку освіту, вже втратила ту невимушеність, без якої кохання часто стає найнуднішим обов'язком.

«Я ще тому повинен неодмінно домогтись успіху в цієї жінки, – пихато казав собі Жульєн, – що, коли я виб'юсь у люди і хтось дорікне мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що на це мене штовхнуло кохання».

Жульєн знову випустив руку пані де Реналь, потім схопив її й потис. Коли вони опівночі повертались у вітальню, пані де Реналь спитала його тихенько:

– Ви покинете нас і підете звідси? Жульєн зітхнув і промовив:

– Я мушу піти, бо я вас палко кохаю; це гріх… та ще який гріх для молодого священика!

Пані де Реналь раптом сперлася на його руку так поривчасто, що доторкнулася лицем до гарячої щоки Жульєна.

Як неоднаково для них минула ніч… Пані де Реналь поринула в раювання, охоплена піднесеною духовною пристрастю. Кокетлива дівчина, що рано почала закохуватися, звикає до любовних хвилювань, і, коли настає пора справжньої пристрасті, для неї вже немає принадності новизни. Пані де Реналь ніколи не читала романів, і всі відтінки щастя були для неї нові. Її запалу не охолоджували ні сумні істини, ні примари майбутнього. Вона уявляла собі, що й через десять років буде така сама щаслива, як тепер. Навіть думка про доброчесність і про вірність, в якій вона присягалась панові де Реналю, думка, що мучила її кілька днів тому, і та з'являлася сьогодні надаремно: вона проганяла її, як непрохану гостю. «Ніколи я нічого не дозволю Жульєнові, – сказала собі пані де Реналь, – ми й далі житимемо так, як живемо вже місяць. Він буде моїм другом».

Щодо Жульєна, то пропозиція Фуке зробила його просто нещасним; він не міг спинитися ні на якому рішенні.

«Нема в мене, мабуть, рішучості! Кепським солдатом був би я в Наполеона! Ну що ж, – додав він подумки, – моя інтрижка з господинею хоч на якийсь час розважить мене».

На його щастя, така легковажність навіть у цьому незначному випадку не відбивала справжнього стану його душі. Пані де Реналь наганяла на нього страх своєю гарною сукнею, її сукня у Жульєнових очах була немовби втіленням Парижа. Його гордощі не дозволяли йому ні в чому покладатися на нагоду або на власну винахідливість. Виходячи з того, що Жульєн чув від Фуке і що читав про кохання у Біблії, він склав собі дуже докладний план кампанії. А що він був занадто збентежений, хоч і не признавався собі в цьому, то й написав цей план на папері.

Другого ранку пані де Реналь на хвилину опинилась у вітальні на самоті з Жульєном.

– Чи нема у вас ще й іншого імені, крім Жульєн? – спитала вона.

На те втішне для його самолюбства запитання наш герой не знав, що відповісти. Таких обставин у своєму плані він не передбачив. Якби не той безглуздий план, жвавий розум Жульєна одразу прийшов би йому на допомогу, а несподіваність тільки розпалила б його дотепність.