Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Червоне і чорне

Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг знайти приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жульєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона відчула до нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, якої мимохіть йому завдала, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот цілий тиждень робила пані де Реналь щасливою. Їй нарешті вдалося трохи пом'якшити гнів Жульєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої симпатії.

«Ось які ці багатії, – думав він, – ображають людей, а потім вважають, що все можна загладити якимсь кривлянням».

Серце пані де Реналь було таке переповнене і досі таке невинне, що, незважаючи на свої наміри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповісти чоловікові про зроблену Жульєнові пропозицію і про те, як він відмовився від неї.

– Що?! – скрикнув обурений пан де Реналь. – Ви могли стерпіти, щоб вам відмовив служник?

Пані де Реналь запротестувала проти цього слова, і він додав:

– Я висловлююсь, пані, як покійний принц Конде, рекомендуючи своїх камергерів молодій дружині: «Всі ці люди, – сказав він, – наші слуги». Я вам читав це місце з мемуарів Безанваля [15] Безанваль (1722–1791) – автор мемуарів про часи Людовіків XV і XVI, де докладно описано скандальну хроніку і придворні події тієї доби. , дуже повчальне для підтримки престижу. Всі, хто не належить до дворянства, живе у вас і одержує платню, – ваші слуги. Я поговорю з цим добродієм Жульєном і дам йому сто франків.

– Ах, – друже мій, – сказала пані де Реналь, затремтівши від хвилювання, – зроби ж принаймні так, щоб слуги не бачили.

– Авжеж! Бо вони заздритимуть, і не без підстав, – сказав її чоловік і пішов, міркуючи, чи не завелику суму назвав.

Пані де Реналь впала на стілець, майже знепритомнівши від тривоги. «Він образить Жульєна, і це з моєї вини». Вона відчула огиду до свого чоловіка і затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що ніколи більш не ділитиметься з ним своїми почуттями.

Побачивши Жульєна, пані де Реналь вся затремтіла, в грудях їй так стиснуло, що вона не могла вимовити й слова. Збентежена, вона взяла його за руки й міцно потиснула їх.

– Друже мій, – нарешті сказала вона, – ви задоволені з мого чоловіка?

– Чому ж мені не бути задоволеним, – відповів Жульєн, гірко всміхаючись. – Він мені дав сто франків.

Пані де Реналь глянула на нього, немовби вагаючись.

– Дайте мені вашу руку, – сказала вона нарешті з такою рішучістю, якої Жульєн ще ніколи в неї не помічав.

Вона насмілилась піти до вер'єрського книгаря, хоч за ним встановилася репутація страшенного ліберала. Там вона вибрала на десять луїдорів книжок, щоб подарувати своїм дітям. Але це були саме ті книжки, які – вона знала – хотів мати Жульєн. Вона зажадала, щоб там-таки, в книгарні, кожен з хлопчиків написав своє ім'я на тих книжках, які йому припали. Поки пані де Реналь раділа, що знайшла спосіб спокутувати свою провину перед Жульєном, він дивувався безлічі книжок у книгарні. Ніколи ще не наважувався він заходити в таке нечестиве місце; серце його трепетало. Жульєн і не здогадувався, що робиться у душі пані де Реналь. Він глибоко замислився, як би придбати кілька книжок, не зашкодивши своїй репутації юнака, що вивчає теологію. Нарешті йому спало на думку, що можна буде, коли спритно взятись до справи, переконати пана де Реналя, ніби для письмових робіт хлопчиків найкращою темою були б життєписи славнозвісних дворян цього краю. Через місяць, доклавши немало зусиль, Жульєн домігся здійснення свого задуму, а ще згодом наважився в розмові з паном де Реналем натякнути на дещо значно трудніше для благородного мера; йшлося про те, щоб сприяти збагаченню ліберала – записатися абонентом у його книгарню. Пан де Реналь не заперечував, що треба дати старшому синові уявлення de visu [16] Наочно (лат.). про численні твори, які можуть згадуватися в розмові, коли він буде у військовій школі. Але Жульєн бачив, що пан мер уперто не хоче йти далі. Хлопець підозрював, що тут є якась таємна причина, але не міг її розгадати.

– Я гадаю, пане, – сказав він якось йому, – що було б украй непристойно, коли б таке почесне дворянське прізвище, як Реналь, потрапило у брудний список абонентів книгаря.

Обличчя пана де Реналя проясніло.

– Було б так само прикро, – провадив далі Жульєн смиренним тоном, – для бідного студента теології, якби коли-небудь виявилося, що його ім'я було в списку книгаря, який дає книги додому. Ліберали могли б мене звинуватити в тому, що я брав нечестиві книги; хто знає, чи не понаписували б вони там під моїм іменем назви цих огидних книжок.