Іван Франко - Захар Беркут

Читаймо «Захара Беркута». Читаймо Івана Франка. Вчімося любити свій край, бути мужніми та відважними. Сильними й мудрими…

Микола Легкий

Cумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті [11] Рінистий – з крупного піску, гравію (Прим. М. Легкого) зелені узбережжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами, і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили в долину аж над самі ріки, – тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази [12] Облази – підніжжя скель (Прим. М. Легкого) ; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику [13] Рик – рев (Прим. М. Легкого) дикого тура чи оленя в гущавинах, – тепер на полонині гейкають воларі [14] Волар – пастух великої худоби (Прим. М. Легкого) , а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі [15] Трач – розпилювач дерева (Прим. М. Легкого) й ґонтарі [16] Гонтар – ремісник, що виготовляє гонти (клиновидні дощечки з пазами, які використовуються для крівлі), або майстер з виготовлення крівлі (Прим. М. Легкого) , ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір – столітні ялиці та смереки, і або спускаючи їх, потятих на великі ботюки [17] Ботюк – колода (Прим. М. Легкого) , долі потоками до нових парових тартаків [18] Тартак – лісопильня (Прим. М. Легкого) , або таки на місці ріжучи на дошки та на ґонти.

Але найбільше змінилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася між ними «культура», але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число. Сіл і присілків більше, хат по селах більше, але зате по хатах убожество більше і нужда більша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! Що за життя кипіло в тих горах, серед тих непрохідних борів у стіп могутнього Зелеменя [19] Зелемень (Зелемінь) – гора в Карпатах (1178 м), неподалік від Тухлі. (Прим. М. Легкого) ! Лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тяжкі удари підкопали його добробут, нужда зломила його свобідну, здорову вдачу, і нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків. І коли часом стара бабуся, сидячи в запічку та прядучи грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута, – діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, зітхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!»

– Так, так, – говорить бабуся, похитуючи головою, – так, так, дітоньки! Для нас то байка, а колись то правда була!

– А не знати, чи вернуться ще коли такі часи, – закидає дехто старший.

– Говорять старі люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кінцем світу.

Сумно і непривітно тепер в вашій Тухольщині! Казкою видається повість про давні часи і давніх людей. Вірити не хотять нинішні люди, що виросли в нужді й притиску, в тисячолітніх путах і залежностях. Але нехай собі! Думка поета летить у ті давні часи, оживляє давніх людей, а в кого серце чисте і щиро-людське чуття, той і в них побачить своїх братів, живих людей, а в життю їх, хоч і як неподібнім до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане і для наших «культурних» часів.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину. Він святкував почин свого нового життя, – бо недавно князь Данило [20] Князь Данило – Данило Романович Галицький (бл. 1201–1264), князь Галицько-Волинської землі, король з 1253 р. (Прим. М. Легкого) дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле одно пригір’я Зелеменя; недавно він появився в тих горах і побудував собі гарну хату, і оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учті рушили на лови в тухольські ліси.