Джейн Остин - Менсфілд-парк

Між десятою та одинадцятою годинами Едмунд і Джулія увійшли до вітальні, бадьорі від вечірнього повітря, сяючі та веселі, – повна протилежність трьом леді, які їх зустріли; Марія ледве підвела очі від книги, леді Бертрам дрімала, і навіть місіс Норріс, роздратована поганим настроєм племінниці, лише задала їм два-три питання про обід, на які ще й не одразу отримала відповідь, і нібито заприсяглася зберігати мовчання. Кілька хвилин брат і сестра надто захоплено вихваляли красу зоряної ночі, аби подумати про що-небудь інше, окрім власних вражень; але під час першої ж паузи Едмунд озирнувся довкола і спитав:

– А де ж Фанні? Вже пішла спати?

– Ні, чи, може, я просто цього не знаю, – відповіла місіс Норріс. – Вона щойно була поруч.

Ніжний голосок, що забринів з іншого кінця просторої кімнати, вказав їм, де була Фанні; вона сиділа на канапі. Місіс Норріс одразу ж накинулася на неї з докорами.

– Це справжнісіньке неподобство, Фанні, отак розсиджуватися цілими днями на канапі! Чому ти не підійдеш, не сядеш тут і не знайдеш собі якесь заняття, як ми? Якщо в тебе нема роботи, я можу дати тобі щось із кошика для бідних. Там є новий коленкор, його принесли минулого тижня, і до нього ще ніхто не торкався. Я думала, мене простріл вдарить, – так я з ним наморочилася, поки кроїла. Тобі слід навчитися думати про інших. Затям, дуже це негарно для молодої дівчини – вилежуватися на канапі.

Вона ще й половини не проказала, а Фанні вже повернулася на своє місце біля столу і знову взялася до шиття; і Джулія, що перебувала в якнайліпшому гуморі після усіх веселощів того дня, вирішила відновити справедливість, зауваживши:

– Мушу сказати вам, тітонько, що Фанні вилежується на канапі менше, ніж будь-хто у цім домі.

– Фанні, – мовив Едмунд, уважно подивившись на неї, – мабуть, у тебе болить голова.

Вона не могла заперечувати, але сказала, що болить не дуже.

– Щось мені не віриться, – сказав він. – Я надто добре знаю оцей твій погляд. І давно це почалося?

– Перед обідом. Та це нічого, це просто від спеки.

– Ти виходила надвір у спеку?

– Виходила? Ну звісно ж, – сказала місіс Норріс. – А ти б хотів, щоб вона в такий чудовий день сиділа вдома? І хіба ж ми всі не виходили? Навіть твоя матуся пробула надворі більше години.

– Так, справді, Едмунде, – втрутилася її світлість, що повністю прокинулася, лише коли місіс Норріс почала сварити Фанні. – Я була надворі годину, не менше. Три чверті години я просиділа у квітнику, поки Фанні зрізала троянди, і дуже там було приємно, можеш мені повірити; тільки страшна задуха. Альтанка стоїть у затінку, але, знаєш, я просто вжахнулася, коли настав час іти додому.

– Фанні зрізала троянди?

– Так, і боюся, цього року це вже останні. Бідолашне дитя! Їй було справді жарко, але ж троянди уже зовсім розквітли, – більше чекати нема куди.

– Авжеж, нічого не можна було вдіяти, – докинула місіс Норріс, уже лагідніше. – Я оце думаю, сестро, може, саме тоді в неї заболіла голова. Звичайно ж, заболить, коли постоїш отак зігнувшись, та ще й на сонці! Але я гадаю, до завтра все минеться. А ти дай їй понюхати ароматичного оцту; завжди я забуваю наповнити свою пляшечку.

– Оцет у неї, – мовила леді Бертрам, – він був у неї ще тоді, як вона вдруге повернулася з твого дому.

– Що? – вигукнув Едмунд. – То вона не тільки зрізала троянди, а ще й ходила у таку спеку через парк, до вашого дому, – ходила двічі, мем? Не дивно, що в неї болить голова.

Місіс Норріс розмовляла з Джулією і не почула його слів.

– Я боялася, що для неї це забагато, – мовила леді Бертрам, – та коли троянди були зібрані, твоя тітонька схотіла взяти їх собі, і тоді, розумієш, треба ж було їх віднести.

– І троянд було так багато, що довелося ходити двічі?

– Ні, але їх треба було покласти у вільній кімнаті просушити; і, на жаль, Фанні забула замкнути двері і принести ключа, тому їй довелося іти знову.

Едмунд підвівся і заходив по кімнаті.

– І цього не можна було доручити нікому, крім Фанні? Слово честі, мадам, ви вчинили дуже нерозумно.

– От лишень не знаю, як можна було вчинити розумніше! – закричала місіс Норріс, більше не в змозі лишатися глухою, – хіба що мені самій піти? Але ж не можу я розірватись; саме тієї миті я розмовляла з містером Гріном про корівницю твоєї матусі – це вона мене попросила, – і обіцяла Джонові Груму написати до місіс Джеферіс про його сина; він, сердега, уже півгодини чекав на мене! Гадаю, ніхто не може мене звинуватити в тому, що я хоч коли-небудь дбаю про себе; але ж, справді, не можу я робити все одразу! А що Фанні заради мене пройшлася до мого будинку – тут хіба що якихось чверть милі, і не думаю, що нерозумно було її посилати. Як часто я ходжу туди й назад тричі на день, і рано-вранці, і пізно ввечері, та в будь-яку погоду, – і ніколи не скаржуся!