Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

«Яка ж це школа? – думав Нет, озираючись навколо. – Це просто велика родина!».

Хлопчики півколом сиділи біля каміна, одні на стільцях, інші на килимі. Демі й Дейзі примостилися на колінах дядька Фрица – так вони його називали, а Роб влаштувався за спиною мами, яка сиділа в кріслі. Він звик там дрімати, якщо розмова ставала йому незрозумілою.

Усі, здавалося, були задоволені – таким приємним є відпочинок після тривалої прогулянки. І всі уважно слухали: кожен знав, що пан Баер може звернутися до когось із питанням, тому хлопці намагалися не відволікатися, щоб одразу відповісти.

– Жив-був мудрий і майстерний садівник, – почав на старовинний лад пан Баер. – У нього був величезний, надзвичайної краси сад, за яким він дбайливо доглядав. Багато садівників допомагали йому. Деякі з них працювали сумлінно й цілком заслуговували на ту добру платню, яку отримували від нього. Але були й такі, що ставилися до справи недбало, погано обробляючи землю. Це дуже засмучувало садівника, але він був терплячим і працював тисячі років, чекаючи великих жнив.

– Який же він, мабуть, був старий, – сказав Демі, який не спускав очей з дядька Фрица, ловлячи кожне його слово.

– Т-с-с, Демі! – прошепотіла Дейзі. – Це чарівна казка.

– Ні, це, напевно, алегорія, – сказав Демі.

– А що таке алегорія? – запитав Томмі, який любив ставити різні запитання.

– Поясни йому, якщо зумієш, Демі, – попросив пан Баер. – А якщо ти не розумієш, що означає це слово, то марно його вжив.

– Ні, я знаю, що це означає, дідусь пояснював мені! – вигукнув Демі. – Байка, наприклад, – алегорія. Це історія, під якою мається на увазі що-небудь. Ось моя «Історія без кінця» – теж алегорія, бо в ній під дитиною мається на увазі душа. Адже так, тітонько?

– Так, мій милий, – погодилася пані Джо. – І дядькова історія, звичайно, теж алегорія. А тому слухай і постарайся здогадатися, що вона означає.

Демі знову став уважно слухати, а пан Баер вів далі:

– Цей садівник відвів дюжину грядок одному працівникові й наказав йому старанно їх обробляти. Чоловік цей не вирізнявся ні видатним розумом, ні особливими здібностями, але йому хотілося зробити все, як слід, бо садівник був дуже добрий до нього. Тому з радістю взявся за роботу. Грядки були різної форми й величини, одні – з родючою землею, інші – майже непридатні для вирощування рослин. Але на кожній потрібно було працювати день у день, бо на хорошій землі невпинно ріс бур’ян, а погану треба розчищати від каміння.

– Що ж ще на них було, крім бур’яну й каміння? – запитав Нет. Він так захопився, що забув свою сором’язливість і зважився заговорити. – Що на них росло?

– Квіти, – ласкаво глянувши на нього, відповів пан Баер. – Навіть на найгірших грядках росли якісь простенькі квіточки, а на деяких – троянди, запашний горошок, маргаритки – тут він ущипнув пухку щічку Дейзі, яка сиділа, притиснувшись до нього, – чи якісь інші красиві квіти й виноградна лоза. Адже за цією землею старанно доглядав майстерний садівник, що все своє життя працював у таких садах.

Демі схилив голову набік, як пташка, й спрямував свої блискучі очі на дядька. Здавалося, він почав щось підозрювати й насторожився.

Але по обличчю пана Баера нічого не можна було зрозуміти. Він переводив серйозний, проникливий погляд з одного хлопчика на іншого.

– Деякі грядки, як я вже говорив, вимагали меншої праці, їх було легко обробляти, – вів далі професор, – а інші – дуже важко. Була там одна хороша грядочка, що постійно перебувала на сонці. На ній могло б вирости багато ягід, овочів і квітів, але вона не піддавалася жодній обробці, й коли працівник сіяв на ній, між іншим, дині, з цього не виходило нічого доброго, бо грядка не могла сама по собі виростити їх. Це дуже засмучувало працівника, але він все-таки не втрачав надії. Та, попри це, грядка залишалася порожньою, а пояснювала вона це такими словами: «Я забула».

Розповідь перебив вибух веселого реготу і всі подивилися на Томмі, який насторожився при слові «дині» й опустив голову, почувши своє улюблене виправдання: «Я забув».

– Я знав, що дядько має на увазі нас! – плескаючи в долоні, вигукнув Демі. – Ти – садівник, дядько Фриц, а ми – грядки, адже так?

– Так, ти вгадав. А тепер нехай кожен із вас скаже мені, що я повинен посіяти у вас цієї весни, щоб отримати восени хороший урожай з моїх дванадцяти – ні, вже тринадцяти грядок, – виправився пан Баер, глянувши на Нета.

– Адже не можна ж вам, пане Баеру, посіяти в нас пшеницю, горох або боби? Або, може, вам хочеться, щоб ми їх їли й розтовстіли? – сказав Надутий Качан, кругле обличчя якого просвітліло від приємної здогадки, що спала йому на думку.