Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

– Він виглядав, як коник у припадку, коли робив новий крок. Лорі і я не могли втриматися від сміху. Ви чули нас?

– Ні, але це було дуже грубо. Що ви там робили весь цей час?

Джо розповіла про свої пригоди, і коли вона закінчила, карета під’їхала до будинку сімейства Марч. З величезною вдячністю вони побажали Лорі на добраніч і увійшли в передпокій, сподіваючись нікого не потурбувати. Але щойно вхідні двері рипнули, дві маленькі голівки здригнулися, і два сонних, але нетерплячих голоси скрикнули з темряви кімнати.

– Розкажіть про бал! Розкажіть про бал!

Хоч Мег і назвала це «великим недоліком манер», але Джо захопила трохи солодощів для маленьких сестер, тож вони, задовольнившись і короткою розповіддю і солодощами, незабаром повлягалися.

– Що я можу сказати? Мені сподобалося відчувати себе прекрасною молодою жінкою, котра приїхала додому в кареті, побувавши на балу. Як приємно надягти свій халат, розчісувати волосся… – просторікувала Мег, коли Джо перев’язувала їй ногу, змочивши бинт в арніці.

– Але я щось не вірю, що ці прекрасні молоді жінки насолоджуються вечорами більше, ніж ми, незважаючи на наше обгоріле волосся, старі сукні, одну рукавичку на двох й тісні туфлі, які шкодять нашим щиколоткам, бо ж ми дурненькі, щоб правильно носити їх, – сказала Джо, і, гадаю, вона мала цілковиту рацію.

– Ох, як важко, але треба знову ставати до роботи, – зітхнула Мег на ранок після танців. Свята завершилися, тиждень веселощів добігав кінця, й треба було братися за справи, які вона ніколи не любила.

– Хотілося б, щоб Різдво тривало весь час. Хіба це не було б прекрасно? – відповіла Джо, понуро позіхаючи.

– Так, приємно бачити на столі квіти, насолоджуватися святковою вечерею вдома, ходити в гості, їздити в кареті, читати й відпочивати, а не працювати. А є люди, які весь час так живуть. Ви знаєте, я завжди заздрю дівчатам, які мають таке життя, мені так подобається вся ця розкіш, – сказала Мег, намагаючись вирішити, яка з двох потертих суконь виглядає менш обшарпаною.

– Ну, в нас не може бути всього цього, тож досить мріяти, треба брати ношу, що впала на наші плечі, і нести її так бадьоро, як це робить Мармі. Я впевнена, що тітонька Марч для мене – звичайнісінька причепа, але, гадаю, прийде час, коли я навчуся не скаржитися, і тоді моя ноша стане легкою.

Ця ідея лоскотала уяву Джо, тому дівчина була в гарному настрої. Але Мег все одно була понурою, як хмара у смурний день, бо сьогодні її тягар – чотири розбещені дитини – здавався їй важчим, ніж будь-коли. Вона навіть не знайшла сил, щоб причепуритися перед дзеркалом, як робила це зазвичай, надіваючи на шию блакитну стрічку й якось по-чудному заплітаючи волосся.

– Який сенс у тому, щоб добре виглядати, коли мене ніхто не бачить, крім цих жахливих карликів, і нікого не хвилює, гарно я виглядаю чи ні? – пробурмотіла вона, різко зачинивши ящик комоду. – Я маю весь час працювати, і лише зрідка випадає трохи веселощів. Я старітиму, ставатиму потворною й понурішою, бо я бідна і не можу насолоджуватися своїм життям, як інші дівчата. Це так принизливо!

Тож Мег спустилася до сніданку з кислим виразом обличчя і весь час була не в гуморі. Насправді, сьогодні всі були не проти того, щоб трошки побуркотіти.

У Бет розболілася голова, і вона прилягла на диван, намагаючись заспокоїтися. Компанію їй склала кішка з її трьома кошенятами. Емі хвилювалася, бо не вивчила уроки, і не могла знайти свої чобітки. Джо насвистувала якусь пісеньку, спричиняючи навіть для себе забагато шуму.

Пані Марч цього ранку була дуже зайнята, намагаючись закінчити листа, який треба було негайно відправити. У Ханни теж були напади роздратування, бо вчора запізно лягла спати, а вранці для неї це завжди виливалося у проблему.

– Ні, ви тільки подивіться, це якась напасть! Напевно, ми найроздратованіша родина! – вигукнула Джо, втративши самовладання після того, як перекинула чорнильницю, порвала обидва шнурки на чобітках та ще й сіла на свого капелюха.

– А ти – найсердитіша зі всіх нас! – повернулася до неї Емі, підбиваючи суму у своїх розрахунках. Приклад був зроблений невірно, й відповідь Емі не збігалася з поданим у кінці підручника.

– Бет, якщо ти не триматимеш цих огидних кішок у підвалі, я їх втоплю, – сердито вигукнула Мег, намагаючись позбутися кошеняти, яке видряпалося їй на спину й застрягло, як реп’ях, та ще й так, що Мег не могла його дістати.