Іван Нечуй-Левицький - Запорожці

Маруся замовкла і втерла сльози рукавом.

Вже сонце стало на вечірнім опрузі. Карпо й Маруся встали і пішли на степ.

– Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі спаси-біг скажу.

От ідуть вони та йдуть і вже далеко одійшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко і зеленів, скільки

засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.

– Степи мої, степи мої! Ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були, – промовила Маруся.

От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.

– Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? – спитала Маруся.

– Панський! – обізвався обідраний, як старець, пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.

Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка: коровки погані, кудлаті, бички миршаві, низенькі, свині дрібні.

– А се чия черідка? – спитала Маруся.

– Людська! – обізвався босий і обідраний хлопець.

– Чи далеко ще до хутора Чаплів?

– Та тут нема хутора Чаплів, а є велике село Чаплі! – одказав чабан.

– А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.

– На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.

Здивувалась Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла, як море; їй і кінця не було видко. На полі жали женці.

«Де се взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!» – подумала Маруся і спитала:

– А чия се пшениця? Чи не Музичина часом або, може, гетьманська?

– Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях отеє приїхав у степи та взяв посесію у нашого-таки пана.

– А де ж той пан взявся тут у Чаплях? – спитала Маруся.

– А чи ми знаємо, де він тут узявся? – одказали женці. І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.

Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так і вшило степ огудинням, скільки можна було оком скинути.

– Чиї се такі сильні баштани? – спитала дівчина баштанника.

– Жидівські! Жиди найняли землю на літо під баштани, – одказав один баштанник.

– А ото жита, чиї вони?

– Панські!

– А той овес, неначе золото? Але вівса, вівса, неначе море! Чиї то вівса? – спитала дівчина.

– Ляхівські.

– А де ж людське? Де ж козаче?

– Отам трошки людського ік селу! – гукнув дід з куреня.

Маруся стала смутна-смутна! В неї знов з'явилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.

Пішли вони далі, аж перед ними розіслалося велике-превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.

– От і Чаплі! – промовив Карпо.

– Чи вже ж отеє Чаплі? – крикнула Маруся і в долоні плеснула. – Чия ж ото фабрика?

– Ляхівська, – сказав Карпо.

– А той млин нижче ставу?

– Жидівський.

– А отой другий млин, по другому боці?

– То панський, але добре не пам'ятаю.

– Чи вже ж отеє, бабуню, Чаплі? – спитала Маруся в однієї старої баби, котра йшла дорогою.

– Чаплі.

Карпо й Маруся пішли далі до села. Коли дивляться вони, аж там збоку на ярочку лісок. Під ліском блищала між осокою вода. Карпо схотів пити, і вони звернули до ліска.

Задумалась Маруся… Їй так хотілося подивитись хоч на ту хатину, де вона зросла… Їй все здавалось, що вона ходила до Дніпра, та отеє вертається додому і побачить свою матір…

Вже сонце стояло низько, як Маруся з Карпом прийшли на Музиківку на балці. Вона зразу впізнала ту балку… І тепер на балці стояла така сама невелика хатка, обгороджена низеньким тином, обкопана ровом, обсаджена садком, а на окопі – високою дерезою. І тепер на окопі дереза була густа, як руно, і закривала весь ґрунт і до половини хату.

Маруся ввійшла в хату. В хаті було дуже бідно. Коло віконця сиділа старенька женщина. Вона була така похожа на Марусину матір! Маруся так і кинулась до неї на шию і назвала її своєю матір'ю.

– Що се з тобою, дівчино! Я не мати твоя, а ти не дочка моя, – тихо промовила женщина.

– Але ж се хата Петрова Музичина? – спитала Маруся.

– Музичина, тільки не Петрова, а Василева, а я Василева жінка.

Маруся стала і руки опустила та все придивлялась до старої женщини.