Іван Нечуй-Левицький - Запорожці

– Князю! сядь-бо та сиди! Не бігай так швидко! – крикнула Любецька. – Будеш потім стогнати цілу ніч… В князя слабість в ногах, йому не можна так швидко ходити, а він таки ходить, – тихо промовила Любецька до Виговського.

Виговський глянув на старе убрання на князеві. Врівні з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

– Але що ж, князю, маємо робити, коли діло вже сталося? Польща догоджала шляхті, але пригноблювала козаків. От через це й все лихо скоїлось, – несміливо обізвався Виговський.

– Нащо нам козаки? Не люблю я через це козаків! – прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, – погані вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! – вже не говорив, а репетував князь і швендяв по світлиці так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.

– Князю! сядь, бо цілу ніч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобі судомити ноги. Ой Господи!

– Княгине! сиди собі, коли тобі незавізно, а до мене не чіпляйся! – одповів з криком Любецький.

– Та годі вже, годі! Тільки дурно себе тривожиш! – обізвалась княгиня і почала тихо розмовляти з Павловською.

Павловська трохи не на вухо сказала княгині, що Виговський сватає Олесю Стеткевичівну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.

Князь пересердився, вгамувався й сів; він втомився од гніву й бігання і важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до діла, хоч примічав, що князь неласкаво подивиться на його сватання.

– Я оце прийшов до вашої княжої милості по великому ділу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичівну, вашу родичку. Вона ласкава до мене і дала вже мені слово. Але вона сирота, а ваша милість доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? – промовив сміливо Виговський.

Князь швидко підвів голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрілою і влучив в груди.

– Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичівною?

– Хочу, і хочу знати думки вашої милості про це велике задля мене діло.

– Гм… гм… Не радив би я Олесі виходити заміж за козака. Я не люблю козаків! – знов, спахнувши, промовив князь. – Не буде од мене на це згоди. Одначе… одначе… Олена має ближчих родичів і опікунів. Прошу, питайте в їх!

– Але, князю, коли буде ласка вашої милості й згода, то все-таки й ваша милість допоміг би мені в цьому ділі. І ви, княгине, допомогли б мені, і вас прошу про це діло!

Княгиня перестала розмовляти з Павловською і надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тільки поглядала на князя, неначе говорила: «І як він насмілився сватати родичку князів і сенаторів, цей козак з убогих шляхтичів з села Вигова?» Князь мовчав і тільки крутив свої довгі сиві вуси. Усі замовкли. В світлиці стало тихо. Всім було ніяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.

В той час двері помалесеньку заскрипіли і далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки і здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стіл, мовчки налив їх медом, випив сам і подав кубок Виговському й Павловській. Всі пили мед і мовчали. Княгиня була ніби сердита: гнів світився в її очах. Вона дуже не любила козаків, бо була католичка.

Випивши кубок, Виговський встав і почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь і княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського.

– Погана справа для мене в цих князів! – промовив Виговський до Павловської, вийшовши з дому. – Неласкаві до мене ці князі.

– їдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опікуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобі ліпша справа.

Павловська з Виговським вернулись додому і ввійшли в світлицю. Олеся сиділа на канапі, підперши щоку долонею, і дуже задумалась. Вона сіла в такій позі, як тітка з Виговським вийшли з дому, і сиділа непорушно, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький і княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана і козаків. Багато дум передумала вона, сидячи в тихій світлиці. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться діло до кінця.

– Ні з чим вернулись? – тихо спитала Олеся в тітки.

– Ні з чим! – сказала сумно тітка. – Як заговорив Іван Остапович, що хоче тебе сватати, князь і княгиня понадимались і говорити з нами не схотіли. Князь набундючився, як індик, бігає по світлиці та тільки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубкові меду, мовчки й з світлиці вийшли.