Жан-Жак Руссо - Сповідь

Таке життя було надто солодким, аби тривати довго. Я це відчував, і лише страх, що воно закінчиться, затьмарював моє щастя. За жартами матуся вивчала мене, спостерігала за мною, розпитувала й укладала безліч планів мого майбутнього, без яких я чудово міг би обійтися. На щастя, не досить було вивчити мої схильності, мої смаки, мої маленькі таланти: треба було або знайти, або створити можливість дістати з них користь, а для цього потрібен був час. Перебільшена думка цієї бідної жінки про мої переваги відсовувала мить їх реального застосування, роблячи її розбірливішою у виборі засобів. Одне слово, усе йшло згідно з моїми бажаннями завдяки її гарній думці про мене.

Але їй довелося змінити свою думку, а мені – забути про спокій. Один з її родичів, пан д’Обон, приїхав навідати її. Це була людина дуже розумна, великий інтриган і такий самий геній щодо проектів, як і вона. Проте його проекти не доводили його до банкрутства, він був свого роду авантюрист. Він запропонував кардиналові де Флері план дуже складної лотереї, що не дістав схвалення. Тоді він запропонував його при туринському дворі, де цей план охоче прийняли і здійснили. Він зупинився на деякий час в Ансі і закохався тут у дружину інтенданта, дуже приємну жінку, цілком до мого смаку і єдину, кого я з радістю зустрічав у матусі. Пан д’Обон побачив мене, його родичка розповіла йому про мене, і він узявся проекзаменувати мене, щоб зрозуміти, на що я здатний, і підшукати мені місце, якщо в мене відшукаються непогані здібності.

Двічі чи тричі вранці пані де Варенс посилала мене до нього під приводом якихось доручень, не попередивши мене ні про що. Він спритно розговорив мене, підбадьорив, дав відчути, ніби йому подобається розмовляти зі мною без сторонніх, і почав базікати зі мною про всякі дурниці, не подаючи знаку, що спостерігає за мною. Я був зачарований, а він у результаті своїх спостережень дійшов висновку, що, незважаючи на мою багатообіцяючу зовнішність і моє жваве обличчя, я коли і не зовсім позбавлений здібностей, то в усякому разі, не надто розумний, не вмію мислити, майже нічого не знаю, – одне слово, з усякого погляду надзвичайно обмежений. На його думку, найбільшим щастям, на яке я можу розраховувати, стало би місце сільського кюре. Такий був його звіт пані де Варенс. Подібна думка про мене висловлювалася вже вдруге чи втретє; але не востаннє: вирок пана Масрона неодноразово повторювався і згодом.

Причина таких оцінок дуже тісно пов’язана з моїм характером і тому потребує пояснення, адже кожному зрозуміло, що я не можу щиро підписатися під ними, і, попри їх неупередженість, – хай там що б говорили добродії Масрон, д’Обон та інші, – відмовляюся вірити їм на слово.

Незбагненним для мене самого чином дві властивості, майже несумісні, зійшлися в мені: надто палкий темперамент, яскраві й нестримні пристрасті – і повільний процес зародження думок, які приходять мені до голови завжди із запізненням. Можна подумати, що моє серце і мій розум належать різним людям. Почуття швидше за блискавку переповнює мою душу, але замість осяяти мене, воно спалює і засліплює мене. Я все відчуваю – і нічого не бачу. Я запальний і дурний; щоб мислити, мені потрібна врівноваженість. Дивно, що при цьому я маю досить тонке чуття, проникливість, навіть тонкість розуму, – але мені потрібен час. На дозвіллі я складаю чудові експромти, але жодного разу не зробив і не сказав нічого путнього вчасно. Я можу дуже добре вести розмову листовно – кажуть, що іспанці так грають у шахи. Прочитавши десь про савойського герцога, який повернувся назад, щоб гукнути: «Геть з дороги, паризький торговцю!» – я впізнав у ньому себе.

Ця повільність думки у поєднанні із жвавістю почуттів буває у мене не лише в розмові, а й тоді, коли я сам чи працюю. Мої думки надзвичайно важко шикуються у мене в голові; вони глухо перевертаються там, шумують, як на дріжджах, хвилюючи мене, розпалюючи, змушуючи битися моє серце; і серед усього цього сум’яття я нічого не бачу ясно, не можу написати жодного слова, мені потрібен час. Поступово ця буря вщухає, хаос розвіюється, кожен предмет стає на своє місце, але відбувається це повільно і лише після довгого й неясного збудження. Ви коли-небудь бували в опері в Італії? Коли йде зміна декорацій, у цих великих театрах на сцені панує неприємний безлад, який триває досить довго; всі декорації перемішані, їх тягнуть туди-сюди, аж прикро на це дивитись; здається – усе от-от упаде; та поступово все улагоджується, стає на свої місця, і ви здивовано бачите, що ця довга метушня раптом поступилася місцем чудовій виставі. Це дуже нагадує те, що відбувається в моїй голові, коли я збираюся писати. Коли б я умів спочатку зачекати, а потім уже передати в усій красі те, що постало таким чином у моєму розумі, небагато б авторів змогли мене перевершити.