Жан-Жак Руссо - Сповідь

Граф де Фавріа, дарма що був молодий і легковажний, мав зі мною із цього приводу дуже серйозну і, візьму на себе сміливість сказати, дуже ласкаву розмову. Описавши у зворушливих і втішних для мене висловах турботи свого дядька й наміри свого діда, він живо змалював мені все, що я втрачаю, поспішаючи назустріч своїй загибелі, і запропонував мені примирення, вимагаючи від мене єдиного – покласти край дружбі з цим маленьким негідником.

Було очевидно, що він говорить усе це не від свого імені, і я, незважаючи на своє безглузде засліплення, відчув усю доброту мого старого благодійника і був украй зворушений. Але ця дорога моєму серцю подорож остаточно посіла мою уяву, і вже ніщо не могло здолати її привабливої сили. Я був у нестямі. Набравшись упертості, черствості й гордості, я зарозуміло відповів, що мене вигнано, я це прийняв, тепер уже не час змінювати рішення і, хоч би що трапилося зі мною в житті, я твердо вирішив, що ніколи не дозволю виганяти себе двічі з одного будинку. Тоді цей молодий чоловік у справедливому обуренні назвав мене так, як я цього заслужив, за плечі виштовхав мене зі своєї кімнати і гримнув за мною дверима. Але я пішов тріумфуючи, ніби здобув найбільшу перемогу, і з остраху, що мені доведеться витримати другу битву, утік як негідник, не подякувавши панові абату за його доброту.

Аби зрозуміти всю силу мого божевілля в ту хвилину, треба знати, до якої міри моє серце здатне спалахувати через дрібниці і з якою силою заволодіває моєю уявою предмет, що захоплює її, хоч яким би нікчемним він був. Найбезглуздіші, найлегковажніші, найхимерніші плани підтримують у такі хвилини мою улюблену ідею і переконують у її здійснимості. Хто повірить, що в дев’ятнадцять років можна будувати все своє майбутнє на якійсь порожній склянці? Тож послухайте!

Абат де Гувон за кілька тижнів до цього подарував мені Геронів водограй, [35]дуже гарний, від якого я був у захваті. Постійно приводячи його в дію і не припиняючи говорити про нашу подорож, ми з мудрим Баклем вирішили, що цей водограй може допомогти нашій подорожі і сприяти її тривалості.

Чи є на світі щось цікавіше за Геронів водограй? Ми звели будівлю нашого майбутнього благополуччя на цій основі. У кожному селі ми почнемо збирати селян навколо нашого водограю, і тоді обіди й усякі смачні страви посиплються на нас тим щедріше, що, на наше переконання, їжа нічого не коштує тим, хто її збирає, і якщо ці люди не біжать наввипередки годувати всіх перехожих, то з їхнього боку це звичайна скнарість. Ми уявляли, що повсюди стрічатимемо лише бенкети та весілля, і розраховували, що, не витрачаючи нічого, окрім повітря зі своїх легень і води з водограю, зможемо за допомогою його дійти з П’ємонта у Савойю, у Францію і куди завгодно. Ми без кінця планували наші подорожі, і якщо збиралися прямувати спершу на північ, то радше задля втіхи зробити перехід через Альпи, ніж передбачаючи необхідність де-небудь зупинитися.

Такий був план, з яким я виступив у похід, без жалю покинувши свого покровителя, наставника, заняття, надії і майже забезпечене майбутнє, для того щоб почати життя справжнього мандрівця. Прощавай, столице, прощай, придворний блиск, честолюбство, кохання, красуні і незвичайні пригоди, сподівання яких торік привело мене сюди! Я вирушаю в дорогу зі своїм водограєм і з другом Баклем, з напівпорожнім гаманцем, але із серцем, сповненим радості, і думаючи лише про те, щоб тішитися щастям мандрівного життя, мрія про яке поклала край моїм блискучим задумам.

Я зробив цю дивну подорож майже так само приємно, як і сподівався, але не зовсім так, як нам гадалося. Хоча наш водограй і розважав якусь часинку хазяйок і служниць у шинках, вони все-таки брали з нас плату. Але це нас анітрохи не бентежило, і ми розраховували скористатися водограєм аж тоді, коли зовсім забракне грошей. Прикрий випадок позбавив нас клопоту: біля Брамана водограй розбився, і саме вчасно, бо ми обидва відчували, не наважуючись у цьому признатися, що він почав нам набридати. Ця пригода додала нам ще більше веселощів, і ми від душі реготали зі своєї легковажності, згадуючи, як ми геть забули про те, що наш одяг і черевики зносяться, і думали, що за допомогою нашого водограю зможемо поповнити свій гардероб. Ми продовжували свою подорож так само весело, як і почали, але стали дещо пряміше рухатися до мети, до якої підштовхував нас помітно схудлий гаманець.

У Шамбері я почав замислюватися, але не про свій безглуздий вчинок, бо, як ніхто, умів швидко знаходити примирення з власним минулим, а про той прийом, що чекав на мене у пані де Варенс, оскільки своєю домівкою я вважав саме її дім. Я писав їй про те, що вступив на службу до графа Гувона, вона знала, як там зі мною поводились, і, радіючи за мене, дала мені кілька слушних порад щодо того, як я повинен відповідати на добре ставлення до себе. Вона вважала моє щастя забезпеченим, якщо тільки я сам з власної вини не зруйную його. Що ж вона скаже, побачивши мене у себе? Мені й на думку не спадало, що вона може не пустити мене на поріг, але я побоювався, що завдав їй прикрощів, боявся її докорів, гірших для мене, ніж злидні. Я вирішив стерпіти все мовчки і зробити все можливе, щоб розрадити її. У цілому світі бачив я тепер тільки її: життя без її ласки здавалося мені неможливим.