Антуан Франсуа Прево - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Я закінчую, оскільки мені ще треба написати пані де Мертей, а також Дансені, щоб лист до нього був готовий на випадок, якщо вона погодиться його відіслати. Потім я знову ляжу, щоб мене застали в ліжку, коли прийдуть у мою кімнату. Щоб не довелося йти до мами, я пошлюся на хворобу. Я не надто й збрешу: мені ж гірше, ніж коли б у мене був жар. Очі горять від сліз, і так тисне під грудьми, що важко дихати. Коли я думаю, що більше не побачу Дансені, мені хочеться померти. Прощавай, дорога моя Софі. Не можу більше писати, сльози душать мене.

Із ***, 7 вересня 17…

Примітка. Лист Сесілі Воланж до маркізи випущено, оскільки в нім викладаються ті ж обставини, що в попередньому листі, тільки менш детально. Листа до кавалера Дансені знайдено не було: причину читач дізнається з листа 63 пані де Мертей до віконта.

Після того, як ви, вельмишановний добродію, зловжили довірою матері та невинністю дитини, вас, звичайно, не здивує, що вас більше не прийматимуть у домі, де на докази щирої дружби ви відповіли тільки забуттям усіх правил пристойної поведінки. Я вважаю за краще просити вас надалі не з’являтися до мене, замість того щоб дати відповідне розпорядження брамнику, що в рівній мірі скомпрометувало б усіх нас, бо серед слуг наших негайно ж почнуться пересуди. Я маю право розраховувати, що ви не змусите мене вдатися до цього способу. Попереджаю вас також, що, коли в майбутньому ви зробите хоч щонайменшу спробу утримати мою дочку в тій омані почуттів, у яку ви її заманили, суворе й вічне ув’язнення позбавить її ваших переслідувань. Од вас, добродію, залежить, чи так мало побоїтеся ви стати причиною її нещастя, як мало побоялися спроби її збезчестити. Що ж до мене, то вибір мій зроблено, і я їй його повідомила.

При цьому ви знайдете пачку ваших листів. Я розраховую, що в обмін ви надішлете мені всі листи моєї дочки і що ви не чинитимете опір тому, щоб не залишалося ані найменших слідів події, про яку я не зможу згадати без обурення, вона – без сорому, а ви – без докорів сумління.

Маю честь бути і т. д.

Із ***, 7 вересня 17…

Так, звичайно, я поясню вам записку Дансені. Подія, через яку він вам її написав, справа моїх рук і, вважаю, найвдаліше з усіх моїх діянь. Після вашого останнього листа я не гаяла часу марно – я сказала собі, подібно до одного афінського архітектора: [35] У «Повчанні державним діячам» Плутарха наводиться анекдот про двох афінських архітекторів, один із яких просторікувато описував, які чудові будівлі він зведе, а інший вимовив тільки слова, процитовані в цьому листі. «Я зроблю те, про що він говорив».

Йому, значить, потрібні перешкоди, цьому героєві роману, щастя присипляє його! О, нехай покладеться на мене, я вже загадаю йому роботу, і або я дуже помиляюсь, або спокійно спочивати йому вже не доведеться. Треба було навчити його цінувати час, і я тішу себе надією, що він тепер гірко жалкує за тими годинами, які втратив. Ви також казали, що йому не вистачало таємничості. Так от, ось тепер її вже вистачатиме з лишкою. У мені те добре, що досить указати мені на помилку, припущену мною, – і я не заспокоюся, поки всього не виправлю. Дізнайтеся ж, що я зробила.

Повернувшись до себе позавчора вранці, я прочитала вашого листа, й мені все стало ясно як день. Переконавшись, що ви чудово визначили причину зла, я зайнялася виключно пошуками засобів для його викорінювання. Почала я, однак, із того, що лягла, бо невтомний кавалер не дав мені заснути ні на мить, і я гадала, що мені захочеться спати. Нічого подібного, всі думки мої були зайняті Дансені: бажання вивести його з бездіяльності або його за цю бездіяльність покарати не давало мені зімкнути очей, і лише після того, як я розробила свій план в усіх подробицях, мені вдалося відпочити години дві.

Того ж вечора я вирушила до пані де Воланж і згідно зі своїм задумом довірчо повідомила її, що, як я майже переконана, між її дочкою і Дансені існує небезпечний зв’язок. Ця жінка, така прониклива відносно вас, виявилася до того засліпленою, що спершу вона відповіла мені, що я, напевно, помиляюся: дочка її, мовляв, зовсім дитина і т. д. і т. ін. Я не могла розповісти їй усього, що мені відомо, але я посилалася на перехоплені мною погляди, обривки розмов, які вселяли тривогу і моїй доброчесності, і моєму дружньому почуттю . Словом, я говорила майже так само добре, як будь-яка святенниця, і, завдаючи остаточного удару, зважилася навіть сказати, що мені здалося, ніби я бачила, як вони передавали з рук у руки листа. «Тут мені пригадалося, – додала я, – що вона одного разу відімкнула при мені шухляду свого секретера, і я побачила там багато якихось паперів, які вона, мабуть, зберігає. Чи не знаєте ви, з ким вона веде жваве листування?» Тут пані де Воланж змінилася з лиця, і я помітила, що на очах у неї виступили сльози. «Дякую вам, достойний мій друже, – мовила вона, потискуючи мені руку. – Я про все дізнаюся».