Антуан Франсуа Прево - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Якщо і припустити, що ви насправді мене любите (я погоджуюся на це припущення лише для того, щоби вже більше до цього не повертатися), хіба перешкоди, що розділяють нас, не залишаться такими ж непереборними? І що інше мусила б я робити, як не бажати, щоб ви зуміли скоріше побороти в собі це почуття, а головне – як не допомогти вам у цьому всіма моїми силами, рішуче віднявши у вас усяку надію? Ви самі погоджуєтеся з тим, що почуття це болісне, коли воно не поділяється істотою, яка його викликала. Тим часом ви чудово знаєте, що поділити його – для мене неможливо. А якби навіть таке нещастя зі мною трапилось, я стала б лиш іще більш гідною жалю, ви ж – аж ніяк не зробились би щасливішим. Сподіваюся, ви мене достатньо поважаєте, щоб ні на мить не засумніватись у цьому. Припиніть же, заклинаю вас, припиніть спроби збентежити серце, якому так потрібен спокій. Не змушуйте мене шкодувати про те, що я вас пізнала.

Мій чоловік, якого я люблю і шаную, мене плекає і шанує. В одній людині зосереджені й мої обов’язки й мої радощі. Я щаслива, я маю бути щаслива з ним. Якщо й існують гостріші насолоди, я їх не прагну, я не хочу їх пізнати. Чи є що-небудь радісніше, ніж перебувати у злагоді з самою собою, знати лише ясні дні, засинати без розкаянь совісті? Те ж, що ви називаєте щастям, є лише запамороченням почуттів, бурею пристрастей, яка страхає, навіть якщо її споглядаєш із берега. Як можна кинути виклик цим бурям? Як можна осмілитися вийти в море, всіяне уламками незліченних корабельних аварій? І з ким? Ні, добродію, я залишаюся на суші, мені дорогі узи, що прив’язують мене до неї. Я не побажала б розірвати їх, навіть якби мала можливість це зробити. А якби їх у мене не було, я постаралася б якнайскоріше зав’язати такі узи.

Навіщо ви йдете за мною по п’ятах? Навіщо вперто ведете це переслідування? Листи ваші, які ви мали б посилати зрідка, приходять один за одним. Їм слід було б бути скромнішими, а ви в них говорите лише про свою безумну любов. Думку про себе ви робите більш нав’язливою, ніж раніше були самі. Я усунула вас від себе в одному вигляді – ви з’являєтеся в іншому. Я прошу вас не говорити про деякі речі – ви знову про них говорите, тільки на інший лад. Ви тішитеся, бентежачи мене підступними аргументами, – мої ж аргументи проходять повз вас. Я не хочу і не відповідатиму більше вам… Як відгукуєтеся ви про жінок, яких спокусили! Із яким презирством ви про них говорите! Охоче вірю, що деякі з них цього заслуговують, але невже ж усі вони до такої міри нікчемні? Ах, без сумніву, це так, адже вони нехтували свій обов’язок, віддаючись злочинній любові. І з цієї миті вони втратили все, аж до поваги з боку того, кому вони всім пожертвували. Кара ця справедлива, але сама думка про неї примушує мене тремтіти. А втім, яке мені до цього діло? Чом би стала я займатися ними або ж вами? З якого права порушуєте ви мій спокій? Залиште мене, не намагайтеся побачити, не пишіть, – прошу вас, вимагаю. Лист цей – останній, який ви від мене отримаєте.

Із ***, 5 вересня 17…

Учора після повернення я знайшов вашого листа. Ваш гнів мене донезмоги розвеселив. Якби Дансені провинився супроти вас особисто, ви, мабуть, були б не дужче обурені. Мабуть, із помсти привчаєте ви його кохану зраджувати його у дрібницях. І лиходійка ж ви! Так, ви чарівні, і я не дивуюся, що вам чинять опір менше, ніж кавалерові Дансені.

Ну, цей прекрасний герой роману вивчений мною до решти. У нього більше немає від мене таємниць. Я посилено проповідував йому, що чесна любов є вище благо, що сильне почуття коштує більше, ніж десять пригод, та так посилено, що сам ставав у цю хвилину боязким закоханим. Насамкінець він упевнився, що ми з ним однаково дивимося на речі, і, прийшовши в цілковитий захват від мого щиросердя, розповів мені все і присягнувся в безмежній дружбі. Це, одначе, ніскільки не просуває вперед нашого плану.

Передусім він, на мою думку, дотримується того погляду, що до дівиці потрібно ставитися бережніше, ніж до жінки, бо вона більше втрачає. А головне, він вважає, що ніщо не виправдовує чоловіка, який своєю поведінкою змусив дівчину або вийти за нього заміж, або опинитися збезчещеною, коли дівчина значно багатша за чоловіка, як у цьому разі. Довіра матері, невинність дочки – все його бентежить і зупиняє. Складність для мене – не в тому, щоб спростувати його погляди, незважаючи на всю їх справедливість. Із певною спритністю й за допомогою його пристрасті їх скоро можна розбити, тим більше що вони роблять його смішним, а я в цьому разі спирався б на загальну думку. Важко з ним упоратися тому, що і в нинішньому своєму становищі він почувається щасливим. І дійсно, якщо перша любов здається нам узагалі благороднішим і, як то кажуть, чистішим почуттям, якщо вона принаймні повільніше розвивається, то причина цьому зовсім не чутливість чи боязкість, як заведено вважати. Річ у тім, що серце, уражене почуттям, доти не звіданим, мовби зупиняється на кожному кроці, щоб насолодитися зачаруванням, якого воно зазнає, і зачарування це має таку владу над недосвідченим серцем, що абсолютно поглинає його і змушує забувати про всі інші радощі. Це настільки вірно, що навіть закоханий розпусник, – якщо розпусник може бути закоханий, – із цієї хвилини не так сильно рветься до насолоди і що, зрештою, між поведінкою Дансені з маленькою Воланж і моєю з недоторкою пані де Турвель різниця тільки в мірі.