Антуан Франсуа Прево - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Так, певна річ, ми будемо щасливі! Щастя моє забезпечене, позаяк ви любите мене; вашому ніколи не буде кінця, якщо воно продовжиться стільки ж, скільки любов, яку ви мені вселили. Як! Ви любите мене, ви вже не боїтеся запевнити мене у своїй любові! Чим частіше ви мені про це говорите, тим ви щасливіші! Прочитавши це чарівне я люблю вас , написане вашою рукою, я тут же почув це освідчення з ваших прекрасних уст. Я побачив, як на мені зупинився привабливий цей погляд, що його ніжне почуття зробив ще чарівнішим. Я отримав од вас клятву жити тільки для мене. Прийміть же і мою – присвятити все моє життя вашому щастю, прийміть її і будьте певні, що я ніколи її не зраджу.

Який блаженний день провели ми вчора! Ах, чому в пані де Мертей не щодня є що сказати по секрету вашій мамі? Чому думка про перешкоди, які очікують нас, мусить домішуватися до солодкого спомину, який володіє мною? Чому не можу я безперервно тримати у своїх руках чарівну ручку, що написала мені слова: Я люблю вас! – укривати її поцілунками, хоч цим винагороджуючи себе за вашу відмову в більшій милості!

Скажіть, моя Сесіль, коли ваша мама повернулася, коли її присутність змусила нас обмінюватися лише байдужими поглядами, коли ви вже не могли запевненнями у своїй любові втішати мене в тому, що не хочете мені її довести – невже не відчували ви ані найменшого жалю, не сказали собі: «Поцілунок зробив би його щасливішим, але я сама позбавила його цього щастя?». Обіцяйте мені, милий мій друже, що при першій же слушній нагоді ви виявитеся менш суворою. У цій обіцянці знайду я мужність перенести всі негаразди, уготовані нам долею, і жорстокі злигодні будуть пом’якшені хоча б упевненістю, що ви також жалкуєте про них.

Прощавайте, чарівна моя Сесіль, настав час іти до вас. Я не в змозі був би зараз покинути вас, коли б не думка, що я роблю це лише для того, щоб побачитися з вами. Прощавайте, так мною кохана! Ви, яку я любитиму все більше й більше!

Із ***, 25 серпня 17…

Отже, ви хочете, добродійко, щоб я повірила в доброчесність пана де Вальмона? Признаюся, що не можу на це зважитись і що мені так само важко вважати його порядною людиною на підставі одного лише факту, про який ви розповіли, як і визнати порочним яку-небудь благородну людину, дізнавшись про один лише непристойний її вчинок. Рід людський недосконалий ні в чому – ні в поганому, ні в хорошому. Негідник може мати свої чесноти, як і чесна людина – свої слабкості. Мені уявляється, що вважати це істиною тим більше важливо, що саме звідси випливає необхідність поблажливості до злих так само, як і до добрих, і що істина ця одних оберігає від гордині, а інших – од відчаю. Ви, напевно, визнаєте, що в цьому випадку я не дуже додержуюсь поблажливості, яку проповідую. Але я вважаю її лише згубною слабкістю, якщо вона веде до того, що ми починаємо однаково ставитись і до порочної, і до благородної людини.

Я не дозволю собі дошукуватися, з яких причин пан де Вальмон зробив свій вчинок. Готова вірити тому, що вони похвальні, як і сам цей вчинок. Але хіба, незважаючи на це, пан де Вальмон не займався все своє життя тим, що вносив до чесних сімей замішання, безчестя і ганьбу? Прислухайтеся, якщо хочете, до голосу нещасного, якому пан де Вальмон надав допомогу, але нехай голос цей не заглушає крики сотень жертв, яких він погубив. Якщо він, як ви кажете, лише приклад того, які небезпечні бувають зв’язки, то хіба від цього він сам перестає бути небезпечним? Ви вважаєте його здатним повернутися на шлях істинний? Нехай так; припустімо навіть, що диво це сталось. Але ж громадська думка буде, як і раніше, проти нього, і хіба цього недостатньо для того, щоб керувати вашою поведінкою? Тільки господові дано прощати в мить розкаяння: адже він читає в серцях. Але люди можуть судити про наміри лише за вчинками, й ніхто з них, утративши повагу інших людей, не має права скаржитися на законну недовіру, внаслідок якої втрачена повага відновлюється з такими труднощами. Подумайте особливо, юний друже мій, що іноді для того, щоб утратити її, досить лише удати, ніби занадто мало її цінуєш. І не вважайте таку суворість несправедливою, бо, з одного боку, є всі підстави вважати, що людина не відмовляється від такого цінного блага, якщо має право на нього претендувати, а з іншого боку, дійсно, той, кого не стримує ця потужна вузда, завжди перебуває ближче до зла. Адже саме такий вигляд мали б ви в очах товариства, якби у вас зав’язалася близька дружба з паном де Вальмоном, хоч якою б вона була невинною.