Том Уэйнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

Через багаторівневу поліційну систему Мексики про картельні захоплення доводиться домовлятися з кількома рівнями уряду, що продовжує конфлікти. Президент Кальдерон часто нарікав, що влада штатів і нижчого рівня підриває статус його федерального уряду. Щойно вгамувався Хуарес, Акапулько, круте місто біля затоки, де Джон Вейн колись мав віллу, а Білл і Гілларі Клінтон провели медовий місяць, стало мішенню аналогічної спроби насильницького поглинення. Роздратований Кальдерон поскаржився мені: частина проблеми полягала в тому, що місцева влада не співпрацює з федералами.

– Я сам залюбки був би мером Акапулько. Я б чудово проводив час, бо справді люблю це місто, – сказав він. – Але правда в тому, що там є уряд міста і губернатор [штату], а [між ними] – 5000 поліцейських. Бажано, аби вони працювали. А оскільки цього не відбувається, триває нестабільність.

Оця нестабільність і нерегульована конкуренція, яку вона викликала між картелями, забрала понад 60 000 життів за президентства Кальдерона. Це зробило Мексику похмурішою й зухвалішою. У Хуаресі побоювання не давали мені затримуватися в якомусь місці надовго; я швиденько поглинав бурито в кнайпі (її назва була «Хрещений батько», ніби місту потрібна була ще одна згадка про мафію) і біг з однієї зустрічі на іншу. Увечері, коли ми повертаємося до аеропорту, намагаючись дістатися туди завидна, Мігель тихо каже, ніби хтось їде за нами назирці. Ми мовчки збільшуємо швидкість, аж тут повз нас проїжджають пікапи з солдатами й федералами, які байдуже дивляться на нас у сутінках крізь щілини в балаклавах.

У присмерку доїздимо до терміналу, і мені відлягає від серця, коли літак злітає в безпечне нічне небо. Я так і не дізнався, хто стежив за нами, якщо справді хтось стежив. Але під час цієї та наступних поїздок до Сьюдад-Хуареса й інших прикордонних міст на півночі Мексики я не міг позбутися почуття, що вторгаюся на територію картелю. Навіть у шикарних кварталах Мехіко балачка іноді притишується, коли модна спортивна автівка під’їздить до ресторану, а ковбойський черевик ступає на хідник. І ринок Хуареса завжди обговорюється з найбільшим запалом. Та й кожна територія комусь належить.

• • •

Чому в Сальвадорі все по-іншому? Як і в Мексиці, тут є вкрай неприємні злочинці. Дві основні «марас», або вуличні банди, називаються «Мара Сальватруча» і «Баріо 18» (остання ще відома як «Банда 18-ї вулиці»). Обидві банди засновані не в Сальвадорі, а у в’язницях і бідних кварталах Каліфорнії, де молоді сальвадорські іммігранти гуртувалися для самооборони та керування наркорекетом і здирництвом. Ці банди повернулися до Латинської Америки, куди депортували сальвадорських мігрантів. Молоді, безробітні й татуйовані, з досвідом поводження зі зброєю та контактами в США, вони продовжили свою гангстерську діяльність у Центральній Америці, де слабші правоохоронні органи дозволили їм досягти успіху. За оцінками, банди Центральної Америки налічують близько 70 000 членів 19, що приблизно відповідає кількості працівників GE у США 20. У регіоні, загальна чисельність населення якого трохи більша за 40 мільйонів, це потужна сила.

Щоб більше дізнатися про те, як працюють ці транснаціональні організації, я організував зустріч із Карлосом Мохікою Лечугою, ватажком «Банди 18-ї вулиці». Мохіка керує своїм інтернаціональним бізнесом із камери в подібній до фортеці в’язниці в Кохутепеке, приблизно за годину їзди на схід від Сан-Сальвадора, жвавої столиці Сальвадору. Колись, либонь, в’язниця мала величний вигляд, але нині крізь заґратовані вікна на мурованому фасаді ви можете побачити, як денне світло проникає туди, де колись був дах. Солдати в масках патрулюють з укріплень, обкладених мішками з піском, по периметру в’язниці, ліниво націлюючи кулемети на всіх, хто занадто близько підходить. Хоча ми перебуваємо в середмісті, мій мобільник не знаходить сигналу. Поруч стомлений продавець pupusas , тортилій із начинкою, до яких ласий увесь Сальвадор, пояснює, що сигналу немає через глушники, покликані блокувати дзвінки в’язнів. Він показує на місце, де сигнал повертається, трохи далі по дорозі, – там зграйка місцевих жителів крутить телефони, намагаючись прийняти повідомлення.

Усередині в’язниці мені однаково доводиться віддати телефон і повиймати все з кишень, крім нотатника, ручки і диктофона. Озброєна варта веде мене у двір і далі – до просторої голої камери завбільшки зі шкільний клас, що в ній лише кілька пластикових стільців. Незабаром приводять Мохіку. Він у наручниках, але це хіба єдина його поступка під час перебування у в’язниці. Він у гарній футболці, блискучих білих шортах і свіженьких кросівках Reebok . Усе абсолютно нове. На лисій голові, що бувала в бувальцях, – чорна бейсболка, на якій спереду вигаптувано число 18, а збоку – прізвисько В’єхо Лін, тобто Старий Лін. Мохіка татуйований з голови до ніг. Велике татуювання на шиї – «18 на 100 відсотків». Мистецький витвір на правій руці спотворений шрамом на біцепсі. Біля лівого ока татуйована сльоза, а частково приховувана дашком бейсболки фраза на три рядки йде по всьому чолу: «En Memoria De Mi Madre» («На спогад про матінку»).