П'єр Корнель - Сід

Направду батько мій так говорив, Ельвіро?
Чи все сказала ти мені поважно й щиро?

Сама у захваті від графових я слів:
Таку Родрігові шанобу він явив,
Що може в парі стать до вашої любові.
На шлюб дозволити, повірте, він готовий!

О, ще раз це скажи! Я хочу знати все!
Бажаю звірити, чи справді принесе
Майбутній день мені те щастя пожадане!
Не знав впину той, хто до розмови стане
Про мрії любосні і здійснення тих мрій!
Не скажеш більше ти, ніж пал говорить мій.
Що він повів тобі? Які ознаки кажуть.
Що не на Санчо він, а на Родріго важить?
Чи не відкрила ти йому без сорома.
Кого я вибрала між ними між двома?

Ні: я запевнила, що з ними обома ви
Зовсім однакові, і кожен мав право
Ждать і щасливого й сумного рішенця, —
А ви звіряєтесь на розказ від отця.
Він вельми втішився від послуху такого —
Це на обличчі враз я прочитала в нього.
Коли ж бажаєте, я знов переповім
Слова, що кинув він за хвилю перед цим:
«Так – з нею під вінець обидва гідні стати,
Шляхетні лицарі, хоробрі та завзяті.
Ще молоді вони, – а світиться в очах
Чеснота пращурів, уславлена в віках.
А надто я злюбив Родріго. В кожній рисі
Ознаки мужності у нього розлилися,
І стільки рід його героїв славних мав,
Що серед лаврів він родився і зростав.
Старий отець його життя прожив велике,
Не знавши подвигам ні міри, ані ліку;
Ті зморшки, що тепер у нього на чолі.
Нам свідчать, чим він був для рідної землі.
У сина ж батькову я вдачу відчуваю —
І зятя кращого для себе не бажаю».
На раду кваплячись, він більше не хотів
Ні часу гаяти, ні марнувати слів, —
Та досить і того: без довгого вагання
Далося графові гіднішого обрання.
Сьогодні маємо почути новину —
Кому віддасть король пошану голосну,
За вихователя наставивши до сина.
Та певні всі, що граф – щаслива та людина:
Він над усіх узяв і мав осягти
Без перебійників високої мети.
Родріго від отця дістав нехибне слово,
Що нині стане той із графом до розмови
І справу поведе одверто й навпростець.
Ну, от і маєте! Хіба ж сумний кінець?

А серце все-таки стискається від болю,
Якусь віщуючи біду мені й недолю.
Одна хвилинка нам зламати може путь
І щастя радісне в нещастя обернуть!

Пощо тривожитись примарами пустими!

Що має статися – хай станеться! Ходімо.

Хімену йди поклич. Спізнилася вона,
Залінувалася – і з того я сумна.

Одно цікавить вас і порива питання —
Як розвивається і йде у них кохання.

Нема що дивувать: адже любові лук.
Що серце зранив їй, з моїх узято рук;
Родріго милий став і любий для Хімени,
Сам покохав її – усе це через мене.
Так спрямувавши їх на щастя вірну путь,
Я хочу бачити, – коли ж вони прийдуть?

Тим часом із журби, з глибокої печалі
Ви, пані, в’янете і сохнете дедалі;
Невже ж ті почуття, що їм готують рай,
Для серця вашого тяжкий несуть одчай?
Чому, цікавлячись так пильно їх коханням,
Самі таємним ви палаєте стражданням?
Та надто сміливо взялася я питать…

Найтяжчі почуття, що мусимо ховать!
То знай же, знай, яке мене спіткало горе,
І мужності моїй дивуйся, Леоноро!
Любов, страшний тиран, не відає жалю:
Родріго зрікшися, Родріго я люблю.

Його ви любите…