П'єр Корнель - Сід

Послухай, як у мене.
Почувши це ім’я, забилося шалено
Те серце, що його він, гордий, переміг!

Принцесо! Не візьміть за зло порад моїх
І на докори ці не гнівайтесь правдиві.
Згадайте, хто єсте! Як зважитись могли ви
Забуть високий сан і рід високий свій!
Та що б сказав король! Кастілії усій
Якого б завдали тяжкого ви удару!

Ні! краще я прийму щонайстрашнішу кару,
Аніж неславого ім’я своє пов’ю!
На мову я гірку відповіла б твого.
Що мужні вчинки лиш та подвиги високі
У серці гордому тривожать гордий спокій —
І оправдань найшла б, якби шукала їх.
Багато в прикладах і споминах людських.
Але покликання своє я пам’ятаю
І – хоч нечуваним душа огнем палає —
Ще більшим полум’ям у ній сіяє честь.
Єдино гідний шлях для королівни єсть —
Лиш вінценосцеві свою подати руку.
Тому, щоб побороть пекучу в ніжну муку,
я те, чого сама узяти не могла,
Той скарб заказаний Хімені віддала,
Огонь збудила в них, щоб потушити власний.
Тож не дивуй тепер, не докоряй нещасній,
Що шлюбу їхнього нетерпеливо жде!
в йому душа моя рятунок свій найде:
Кохання згасне там, де одцвіла надія,
Огонь без палива померкне і дотліє!
Хай буде боляче – зате кінець один:
Коли дружиною назве Хімену він —
Для сподівань моїх то буде час загину.
Зате врятується мій ум під ту хвилину.
Тим часом мучуся і сохну від жалю:
Родріго вільний ще – і я його люблю;
Бажаю втратити – і втратити боюся, —
І звідси та журба, що день і ніч журюся.
За тим зітхаю я, що кинула сама,
І сум пече мене, і розпач обійма.
Немов душа мені розбилася надвоє:
В ній розум світиться високою метою,
А серце – пристрастю шаленою кипить.
Той пожаданий шлюб і тішить, і гнітить,
І радощі несе, що краще б їх не знати…
В любові й гордості є чарів так багато.
Що чи піде, чи ні Родріго під вінець,
А тільки смерть мені жаданий дасть кінець.

Не маю вже чого, принцесо, я казати.
Лиш можу з вами вдвох печалиться й зітхати!
Вам докоряла я – тепер жалію вас!
Та як боролися з коханням ви весь час.
Чесноту гордую за певну взявши зброю, —
То в ній і забуття шукайте, і спокою,
І щирі до небес мольби свої пошліть:
Від муки вас господь окриє й захистить;
За мужність – ласкою правдивою пригріє.

Надії стратити – одна моя надія!

З наказу вашого Хімена прибула.

Піди зустрінь її!

Вам, пані, перейшла
Охота бачитись?..

Я вийду, Леоноро,
Лиш заспокоюсь.
Моє незглибне горе,
О небо правеє, розвій і погаси,
І в груди змучені спочинок принеси!
У щасті іншої свойого я шукаю.
Ті двоє шлюбу ждуть – і я його жадаю.
Пошли ж, о господи, скоріш той день і мить, —
Чи сил мені додай страждати і терпіть!
Як до подружнього ввійдуть вони покою, —
я розлучусь тоді із мукою страшною,
Що серце путами залізними взяла…
Та годі… Треба йти… Хімена прибула —
Ачей розвагу я найду в розмові з нею.

Король вас милістю одзначув своєю
І те дарує вам, що мав би я дістать:
Ви принца будете кастільського навчать.
За вихователя його особи ставши.

Не диво! Наш король сьогодні, як і завше.
Належне сплачує підданцям, що колись
Своїми вчинками для трону придались.

Високо королі поставлені над нами,
Та помилятися судилось їм так само.
Заслуги вміючи колишні пам’ятать,
Вони сьогоднішніх ладні не помічать.

Облишмо речі ці, як вас воно дратує.
Чи гідному король належну честь дарує,
Чи з ласки надав мені високий сан —
Коритись мусимо: він володар і пан.
Своє призначення я гордо буду нести,
Але й у вас теперь прошу ясної честі:
Дочку ви маєте – її Родріго мій
Кохає, все життя ладен віддати їй;
Дозвольте ж під вінець їм пожаданий стати
І дві фамілії достойні поєднати.

Про інше мріяти тепер ваш має син
І пари кращої шукати буде він.
Коли отець його досяг такої слави.
Учіть же принца ви – на те дано вам право
Як слід народами своїми керувать,
Пошану у людей і пострах викликать.
Карати злочини, нагороджати добрих.
Навчайте ви його і подвигів хоробрих,
І справи ратної взірці йому явіть.
Нехай по-мужньому уміє він терпіть.
Хай бачить з прикладу суворого вояки,
Як цілий день і ніч не сходити з кульбаки
І, по спочинкові у панцері тяжкім,
На ворога свого спадати, наче грім,
І перемоги ждать од власної правиці!