Микола Миклухо-Маклай - Серед дикунів Нової Гвінеї

Друга половина XIX сторіччя була тою епохою, коли капіталістичні держави Європи й Сполучені Штати Північної Америки поділили між собою майже всі землі на південь і на північ від екватора й закінчували поневолення кольорових народів Африканського та Азіатського континентів, окремих островів і цілих архіпелагів. Зовсім небагато лишалося на земній кулі тих закутків, куди б не ступала нога солдата колоніальної експедиції та місіонера релігійного культу, щоб силою вогнепальної зброї та християнською проповіддю покори підбити під владу всемогутнього капіталу тубільців, які в незайманих досі країнах стояли ще на первісних щаблях розвитку людства.

До таких небагатьох місць належала тоді й Нова Гвінея, а особливо її північно-східна частина, куди вирушив 1870 року М. М. Миклухо-Маклай.

Після вкритої вічними льодами Гренландії Нова Гвінея — найбільший острів на земній кулі. Його довжина від північного заходу до крайнього пункту на південному сході — близько двох тисяч чотирьохсот тридцяти кілометрів, а територія становить сімсот вісімдесят п'ять тисяч квадратних кілометрів, тобто в два з лишком рази більша за територію Радянської України. Цей великий острів лежить у Тихому океані за сто п'ятдесят кілометрів на північ від Австралії, від якої його відмежовує Торресова протока.

Нову Гвінею відкрили португальці в першій половині XVI століття. 1526 року в північній частині острова побував мандрівник Іорге де Мензео, який дав їй назву Папуа, що перенеслась згодом на південь острова і там укоренилася до наших днів. Назву Нова Гвінея дав острову іспанець Ортез де Ретез, який, побувавши тут 1545 року, побачив у місцевих тубільців якусь подібність до негрів Гвінеї в західній Африці й на цій підставі так назвав цей цікавий, загадковий острів.

Тільки на початку XIX століття європейські загарбники почали колонізувати багаті землі цього маловідомого досі острова. 1824 року голландці захопили його західну частину (Західний Іріан), а 1884 року Англія проголосила свій протекторат над південно-східною частиною Нової Гвінеї. Одночасно Німеччина захоплює північно-східну частину острова, де тринадцять років перед тим висадився і жив якийсь час Миклухо-Маклай. Отже, в ті часи, коли наш мандрівник вирушив у свої далекі мандри, що прославили його ім'я на весь світ, північно-східну частину острова ще не встигли загарбати колонізатори. Цей куток великого острова ще лишався в своєму первісному вигляді, немов заповідник історії, де збереглися непорушними побут, звичаї і знаряддя людей кам'яного віку. Тут, на цій незайманій землі, якої ще не торкнулася цивілізація, людина з Європи могла, наче в чарівному дзеркалі, побачити, якою вона була сама багато тисячоліть тому, коли її дальні предки орудували кам'яними сокирами й їли сире м'ясо…

Що ж привело сюди, «на край світу», далеко від Росії і України, нашого мандрівника? Що шукав він у хащах тропічного пралісу та в примітивних селищах невідомих йому темношкірих людей? Що змусило його важити своїм життям, терпіти всякі злигодні, витратити стільки часу й завдати шкоди своєму здоров'ю в незвичайних для європейського організму кліматичних умовах тропіків?

Та спочатку розповімо коротко про самого мандрівника.

Микола Миколайович Миклухо-Маклай народився 5 (за новим стилем 17) липня 1846 року в селі Рождественському, поблизу міста Боровичі колишньої Новгородської губернії. Батько його був інженер, українець з Чернігівщини, нащадок запорозького козака Миклухи. Майбутній мандрівник учився в гімназії, а далі в Петербурзькому університеті, з якого його виключено без права поступити в будь-яку вищу школу Російської імперії за участь у студентських сходках.

Це була пора славних шістдесятих років минулого століття, коли Росія, нарешті, сяк-так звільнившись від ганебного пережитку феодалізму — кріпацтва, бурхливо прокидалася до громадського й політичного життя. Це були роки загального революційного піднесення, селянських заколотів, виникнення підпільних гуртків революційно-демократичної інтелігенції, великого руху серед інтелігентної молоді, що рвалася «в народ» на боротьбу з царством темряви й сваволі. Це була доба, коли герценівський «Колокол» з Лондона будив від летаргічного сну царську Росію, коли Некрасов поетичним словом викривав виразки її поміщицько-поліцейського ладу, коли Чернишевський кликав «до сокири Русь», коли з України на всю Російську імперію, цю «тюрму народів», пролунав полум'яний заклик Тараса Шевченка: «кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!»