Томас Тімайєр - Подих диявола.

У світлі ламп вони побачили величезні відбитки копит із пазурами.

— Виходить, мають бути потаємні двері,— промовив Оскар.— Інших варіантів не залишається.

— Я теж дійшов такого висновку,— погодився Лілієнкрон.— Питання тільки, як вони відчиняються.

Усі розійшлися в різні боки й оглянули тупик сантиметр за сантиметром.

Раптом почувся шум. Він долинав із великої глибини. Гумбольдт здивовано глянув на свою команду:

— Що ви зробили?

Земля під ногами затремтіла. Пробігла тріщина. Така рівна, начебто її прокреслили під лінійку. Потім земля опустилася. Спочатку на кілька сантиметрів, потім значно нижче. На якусь мить усі завмерли від жаху. Плита, на якій вони стояли, поринула в глибину.

— Підйомник! — вигукнув Лілієнкрон.— Щось на кшталт підйомника!

— Але як він почав рухатися?

— Гадки не маю. Імовірно, під нашою вагою. Я сам був занадто легким, щоб зрушити його.

— Зупиніть цю бісову штуку! — крикнула Шарлота.— Зробіть щось!

— Не вийде,— відповів Гумбольдт. Вітер тріпав йому волосся.— Немає нічого, схожого на гальмо. А голими руками її не зупиниш.

Дивлячись на кам’яні стіни, що мигтіли повз них, Оскар мимоволі відступив назад. При світлі ламп було видно, як змінюється гірська порода. Скеляста поверхня нагадувала наждаковий папір. Повітря зі свистом кружляло по шахті й куйовдило волосся. Стояв жахливий гуркіт. Температура безупинно піднімалася. На лобі в мандрівників виступив піт.

Вони опускалися усе глибше й глибше. Оскар відчував, як збільшується атмосферний тиск. Начебто його стискала величезна рука.

Гумбольдт дістав барометр і подивився на стрілку.

— Господи,— вигукнув він.— Тільки подивіться! Ми зараз нижче морського дна. Одна ціла дві десятих бару. Ми перебуваємо в товщі земної кори, і я навіть не уявляю, скільки нам іще опускатися.

— А яка кора завтовшки? — в Оскара стислося серце.

Думка про розжарену лаву позбавляла будь-якої надії.

— Передбачається, що приблизно сорок кілометрів, причому під континентами вона товща, ніж під океаном.

— А після неї?

— Під земною корою температура досягає декількох тисяч градусів. У таких умовах не може існувати нічого.

— І що, під корою зовсім нічого немає?

— Що ти хочеш сказати?

— Згадав теорію Джона Кліва Сіммса про концентричні кола. Книга про порожній світ.

Лілієнкрон підняв брови:

— Ти читав Сіммса?

— Звісно,— відповів Оскар.— І Жуля Верна теж.

Ця теорія надихнула його на створення роману «Подорож до центру Землі».

— І що ти про це думаєш?

— Мені така точка зору здається цікавою,— відповів Оскар.— Але мене ніхто більше не підтримує.

Лілієнкрон просяяв:

— О! Ця родина ще не вся занапащена! Як мінімум одна людина з неї виділяється,— він схопив руку Оскара.— Вітаю, мій хлопчику. І ласкаво просимо до клубу вільнодумців.

— Так, але що, як ми просто падаємо в порожнечу?

— Заспокойся, мій любий. Той, хто побудував цей підйомник, напевно подбав про те, щоб він десь зупинився. Інакше придумувати його не було ніякого сенсу.

Цієї миті пролунав сильний гул. Земля затремтіла, начебто на них ось-ось обрушиться скеля. Швидкість, із якою проносилися повз них кам’яні стіни, стала помітно меншою. Ніяких сумнівів — вони зупинялися. Кінець подорожі вже близько.

Усі замовкли. Еліза, Шарлота й Оскар обмінялися переляканими поглядами. Гумбольдт і Лілієнкрон розгублено дивилися на стрімку поверхню. Підйомник опускався дедалі повільніше. Ще кілька метрів — і вони на місці.

Раптом промайнув отвір. Щілина в кам’яній стіні, за якою можна було побачити інший світ. Зовсім коротка мить, але і її вистачило, щоб мандрівники застигли від подиву. Ще раз промайнув отвір. Цього разу він був більшим. Широко розплющивши очі, п’ятеро друзів дивилися на дивну місцевість під ногами. В обличчя вдарив гарячий вітер. Оскару відібрало мову.

— Кажеш, що порожнього світу не існує, батьку? — нарешті сказав він.

Гумбольдт мовчав. На його обличчі, освітленому червоним світлом, застигло безмежне здивування.

С віт під ногами був порожнім і хаотичним. Чорні гори, коричневі пагорби, жовті пустелі, залиті світлом червоного палаючого сонця. Первісні дикі пейзажі з гарячими озерами, отруйними клубами пари й палахкотливими туманами. Ландшафт, що найбільше нагадував пекло,— таким, яким його уявляв Оскар. Навіть картини Ієроніма Босха, які він бачив на діафільмах у бібліотеці батька і які завжди розглядав із трепетом, тьмяніли перед цією панорамою. Вона могла виникнути тільки у хворій уяві.