Томас Тімайєр - Подих диявола.

Гумбольдт підставив йому плече й провів у тінь.

— Відпочинь,— сказав він.— Не хочу квапити, але ти єдиний, хто хоча б щось побачив. Можливо, ще щось згадаєш? Спробуй. Нам може стати в пригоді будьяка дрібниця.

Оскар напружив пам’ять, але не міг згадати нічого, крім розпливчастих образів. Занадто вже було темно.

— Зовсім трохи,— пробурмотів він.— Істота мала роги. Але не як у кози,— довші й закручені. Крім того, у неї були дуже довгі руки. І я бачив шматочок її шкіри. Сіра, схожа на шкіру рептилій, відбиток якої ми знайшли на камені. Коли на неї впало світло, вона почорніла й піском посипалася на землю. Мені здалося, що їй дуже боляче.

Гумбольдт криво посміхнувся.

— Що ж, у нас, принаймні, є доказ, що нам нічого не привиділося. Ці створіння існують насправді. І, схоже, вони сприйнятливі до світла. Це вже дещо.

— Де Лілієнкрон?

Дослідника ніде не було видно.

Обличчя друзів стали серйозними.

— Пішов,— відповів Гумбольдт.

— Як... пішов?

— Ось так. Узяв і пішов. Із частиною нашого спорядження.

Оскару знову стало зле. Він надпив води із фляги. І згадав, що йому завжди здавалося, що Лілієнкрон щось приховує.

— Не може цього бути,— прошепотів він.

— Боюся, це правда. Але тепер уже байдуже. Напевно, він побоявся ще раз повертатися в ущелину, але нас це не стосується.

— Але не можемо ж ми кинути його напризволяще? — заперечила Еліза.— Можливо, він у небезпеці.

— Сам винен,— відповів Гумбольдт.— Я не хочу з ним панькатися, бігати слідом. Він нас обдурив, і нехай тепер розбирається сам. Ми продовжуємо діяти відповідно до плану.

— Що конкретно ми маємо робити? — поцікавилася Шарлота.

— Потрібно з’ясувати, звідки беруться ці істоти й що їм потрібно,— заявив Гумбольдт.— На перше запитання відповісти відносно легко. Ми всі бачили вхід. А ось друге запитання не дає мені спокою. Як я чув, украли тільки пару свиней і кілька мішків рису.

Нічого істотного.

— Нікого не викрали?

— Ні.— Гумбольдт поринув у задумливе мовчання.— Складається таке враження, що метою цього нападу було вселити жах. Але чому? — Він покрутив золотий набалдашник ціпка.— Ну, словами справі не допоможеш. Ми маємо спробувати вступити з ними в контакт. Потрібно поговорити й дізнатися, чого вони хочуть.

Оскар знав, на що зважився батько, але краще було б йому цього не чути. Цієї миті вони побачили хлопчика, що біжить до них із боку села. Босі смагляві ноги здіймали над землею хмари куряви.

— Слони,— прохекав він.— Троє, є зброя. І багато солдат... ідуть прямо до нас.

Вони почули, як протрубили в ріг. Із будинків вибігали люди, щоб подивитися, що відбувається.

— Що це означає? — запитав Гумбольдт. Староста насупився:

— Не знаю. Вам краще почекати тут. Піду подивлюся, що відбувається.

Він зробив знак слузі й поспішив на вулицю.

Удалині можна було побачити трьох величезних слонів, що рухалися просто до них. Голова й плечі в них були вкриті збруєю. Темний метал блищав на сонці.

Дималь вдивився уважніше.

— Це мій батько,— зі здивуванням вигукнув він.

— Король? — насупився Оскар.— Як він дізнався, що на село напали? Жоден гонець не зміг би так швидко...

Він глянув на принца. Здається, в обох промайнула одна й та сама думка.

— Голуб...

Достатньо було одного погляду, щоб підтвердити здогад. Одна з кліток була порожньою. Одного погонича слонів і сліду нема.

І з тривогою очікував Оскар наближення слонів. Перший, напевно, самець. Розкішна тварина, метрів чотири в холці. Скільки ж може важити такий гігант? Чотири або п’ять тисяч кілограмів? Голову майже повністю закривав золотий шолом, на якому були прорізи тільки для очей. Плечі тварини теж були вкриті збруєю, а намет на спині був таким гарним, немов над ним попрацювало кілька художників. Вражаюче видовище.

Слони підійшли до площі в центрі села й за командою погоничів опустилися на коліна. Сільські жителі з повагою розступилися. Особиста охорона короля Бхамбана допомогла йому підвестися з лави. Навіть для таких сильних чоловіків це було нелегко. Зусиллями чотирьох людей короля було поставлено на рівні ноги. Поки вони допомагали йому спуститися, добряче захекалися.

Бхамбан підійшов до людей і підняв руки.

— Народе Поронга, я ваш король.

Тенгери щось забурмотіли й почали опускатися на землю. Бхамбану довелося досить довго чекати.

Нарешті, він урочистим голосом заявив:

— До мене дійшли відомості про напад на вас минулої ночі, і я прибув, щоб повернути порядок і спокій. Багато хто дивується, як я міг так швидко дізнатися про подію, але нехай це вас не турбує. Я ваш король і найвищий священик. Я все бачу і знаю. У мене повсюди є очі й вуха.