Григорий Адамов - Таємниця двох океанів

— От коли б навчитися добувати це золото! — замріяно промовив Марат. — Ото була б валюта! Грандіозний, невичерпний золотий фонд Радянського Союзу! Хтось уже, мабуть, намагався добувати його, Цой?

— Ну, звісно! Скільки разів! Але нічого не виходило! Всі спроби закінчувалися невдачею. Тобто, добувати-то його добували, але шкурка вичинки не варта. Якщо добували міліграм золота, то коштувало це — просто для порівняння скажу — цілий грам золота. Видобуток виявився невигідним. Якщо людина не може в достатній кількості вилучити золота з морської води з допомогою найскладніших методів, то я подумав, що це може зробити молюск…

— Он як… — повільно протяг Марат. — Але… але ж в океані, ти сам казав, золото слабо розчинене в воді, а в крові молюска воно знаходиться в дуже концентрованому вигляді. Адже це не одне й те саме…

— Звичайно, не одне й те саме. Але хіба всі тварини і рослини океану не користуються розчиненими в мізерних долях у воді океану елементами для будови цілих частин свого організму. Візьми, наприклад, кальцій. В морській воді його лише п'ять сотих процента, а в ма-дрепорових і норитових коралах окис кальцію або вапна міститься в кількості до п'ятдесяти трьох процентів їх сирої ваги; в деяких молюсках її навіть більше за шістдесят процентів. Або кремній. У морській воді він міститься в кількості одної-двох десятитисячних частин процента, а в кремінних губках він становить до дев'яноста процентів їх сирої ваги! Є водяні організми, в яких концентрація того чи іншого елемента в тисячу разів більша, ніж концентрація цього ж елемента в навколишній воді.

— Ага! Ага! Ну, ну! — збуджено вертівся на табуретці Марат. — Я починаю розуміти!.. Говори, Цойчику, говори…

— Як же це відбувається? — продовжував Цой, заражаючись хвилюванням Марата. — Солі різних елементів легко проникають крізь тонку оболонку водяних організмів і сполучаються там з органічними речовинами. При цьому вони переходять в колоїдальну форму і внаслідок цього втрачають уже здатність вийти назад у навколишню воду. Організм затримує в собі ці елементи, використовуючи їх для харчування, будови кістяка черепашки, а іноді і невідомо ще, для яких саме потреб. Ось я і подумав…

— Ура! Я зрозумів! Зрозумів, чорт мене візьми! — закричав Марат, зриваючись з місця. — Чудово! Геніально! Ці кляті молюски висмоктують з морської води золото!.. Ми їх змусимо висмоктувати це золото для нас! Ми їх перетворимо на фабрики золота! На радянські фабрики золота! Цой! Цой, ти повинен продовжувати роботу! Це геніальна ідея! Ти не маєш права залишати її! Це необхідно нашій країні! На тобі лежить відповідальність…

— Марате, я сам це добре розумію… — майже пробачаючись, говорив Цой. — Адже це була б справжня золота фортеця соціалізму! Але що я можу зробити? Я вже п'ятнадцять днів мучусь над цією проблемою, але нічого не виходить… У мене вже майже немає матеріалу, від цього клятого молюска майже нічого не лишилось. Коли б мені ще хоч один екземпляр мати!

— Я знайду його! — закричав Марат, підкинувши вгору руку. — Клянусь тобі! Хоч би мені довелося втратити руку чи ногу! А голову я, здається, вже втратив… Але заради такого відкриття можна й життя не пошкодувати!

— Знову з тебе забив фонтан ідей і відкриттів, кацо, — почувся в дверях голос зоолога. Він швидко ввійшов до лабораторії і почав одягати свій синій робочий халат. — Ну-ну… Розповідай… Я люблю слухати твої карколомні проекти.

Цой, почервонівши і переставляючи пробірки та колби з місця на місце на своєму столі, кидав благаючі погляди на Марата. Марат радісно і збуджено засміявся:

— Ні, ні, Арсене Давидовичу! Ідея перебуває ще в стадії розробки… Але коли задача буде розв'язана, ви перший дізнаєтесь про це!

Зоолог розвів руками і надзвичайно здивувався.

— Що я чую, Марате? Такий солідний, серйозний підхід? Ти робиш величезні успіхи в науковій роботі, кацо. Дуже добре, друже, дуже добре. Я наберуся терпіння і чекатиму мовчки…

— Ви не пошкодуєте, Арсене Давидовичу! — продовжував у тому самому тоні Марат і, повернувшись до Цоя, сказав: — У тебе нічого термінового немає, Цой? Ходімо зі мною. Мені ще треба багато про що поговорити з тобою…

— Ви дозволите, Арсене Давидовичу? — звернувся Цой до зоолога.

Діставши дозвіл, молоді друзі зникли в дверях. Зоолог не встиг приступити до роботи, як до нього в лабораторію зайшов Горєлов.

— А, мій дорогий пацієнте! — радо привітав його вчений. — Заходьте, заходьте. Завжди радий вас бачити. Як ви себе почуваєте? Краще? Сідайте ось тут, будь ласка.